М., 1965. - С. 19 - Сімейне право України Червоний



М., 1965. - С. 19.

3 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М.,
1972. - С. 332.

106

приводу відшкодування цієї шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються судами у тих випадках, коли право на це передбачене спеціальним законодавством. Уявля­ється, що таке обмеження є невиправданим і не відповідає змісту ст. 1167 ЦК, яка не передбачає жодних обмежень щодо відшкодування зазначеної шкоди. Більш слушним є положення п. 2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди", де зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за на­явності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

Як вже зазначалося, сімейні права, як правило, захищаються в судовому порядку. Водночас у деяких випадках здійснення та захист цих прав тісно пов'язані з захистом інтересів матері та дитини. Адже, як підкреслює Є. Ворожейкін, здійснення і захист прав та інтересів цих осіб істотно зачіпають суспільні інтереси1. Тому, як зазначають деякі автори, однією з особли­востей захисту сімейних прав є участь у цьому органів опіки та піклування2.

Так, зазначені органи можуть вирішувати спір між батьками щодо прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Відповідно до ч. З ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громад­ських організацій. За заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування може визначати способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК).

Згідно з ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпо­середній загрозі для життя або здоров'я дитини орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У такому разі цей орган зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семи­денний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьків­ських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 186 СК орган опіки та піклування за заявою платника аліментів або за власною ініціативою переві-

- М.,

1 Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР.
1972. - С. 257.

2 Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 313.

ряє цільове витрачання коштів, що стягуються на утримання неповнолітньої дитини. Він також здійснює нагляд за дотри­манням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні (ч. 1 ст. 235 СК), бере участь у захисті прав дитини у випадках, передбачених статтями 246 і 258 СК.

Рішення органів опіки та піклування, як зазначено у ч. 2 ст. 19 СК, є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернула­ся за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 цього Кодексу.

Захист сімейних прав органами опіки та піклування є адмі­ністративним порядком. Як вже зазначалось, ст. 124 Конституції встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі право­відносини, які виникають у державі. Тому адміністративний порядок є спеціальним порядком захисту, який застосовується у випадках, прямо передбачених законом (ст. 17 ЦК). Відповід­но до другого абзацу ч. З ст. 19 СК у разі звернення особи за захистом своїх сімейних прав та інтересів до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

Орган опіки та піклування в обов'язковому порядку бере участь у розгляді судом спорів, пов'язаних зі здійсненням бать­ківських прав та виконанням обов'язків щодо виховання дітей (про визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка незаконно утримує її, управління батьків майном дитини, скасування усиновлення або визнання його недійсним). Він здійснює обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною або брати участь в її вихованні, та подає суду відповідний письмовий висновок.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклу­вання, якщо він недостатньо обгрунтований і суперечить інтере­сам дитини. Частина 4 ст. 15 ЦПК передбачає, що при обсте­женні та оцінці доказів, встановленні обставин справи та поста-новленні рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз та окремих осіб. Як випливає зі змісту ст. 60 ЦПК, незгода суду з висновком органу опіки та піклування має бути вмотивована у його рішенні або ухвалі.

Правила опіки та піклування також передбачають випадки участі органів опіки і піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так, згідно з п. 1.7 цього документа зазначені органи вирішують питання про встановлення опіки та піклування. Вони дають дозвіл опікунові на укладення угод, що виходять за межі побутових, від імені дітей, над якими встановлено опіку, а

108

піклувальнику дозволяють давати згоду на укладення таких угод дітьми, над якими встановлено піклування (п. 4.7 Правил). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів та піклувальників (п. 4.14 Правил).

Опікуни та піклувальники щорічно не пізніше 1 лютого подають до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік, пов'язану із захистом прав та інтересів підо­пічних. Після припинення опіки, піклування опікуни, піклу­вальники подають загальні звіти про свою діяльність (п. 4.11 Правил). Дії опікунів і піклувальників можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі й підопічним, до органів опіки та піклування за місцем проживання останнього (п. 4.13 Правил). Органи опіки та піклування можуть за своєю ініціа­тивою, на підставі клопотань підопічних, державних або громад­ських організацій, а також обгрунтованих заяв будь-яких осіб звільнити опікуна, піклувальника від виконання покладених на них обов'язків, якщо встановлять, що ці особи не відпові­дають своєму призначенню або належним чином не викону­ють своїх обов'язків (п. 5.2 Правил).

§ 8. Позовна давність у сімейному праві

Сімейне законодавство України встановлює чіткий порядок застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних правовідносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється у зв'язку з переважанням особистих немайнових прав, з при­роди яких випливає необхідність їх захисту незалежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що як особисті немайнові, так і майнові сімейні права є триваю­чими і не втрачають здатності до позовного захисту доти, доки вони не припиняться у зв'язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням встановленого законом певного строку.

Так, позовна давність не застосовується до вимог про визнан­ня шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інших вимог, пов'язаних з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного права, встанов­лено сімейним законодавством України. У таких випадках позов-

109

на давність застосовується судом відповідно до цивільного зако­нодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 20 СК).

Згідно зі ст. 256 СК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для окремих видів сімейних правопорушень. Так, встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право власності порушено, він може звернутися до суду за захистом останнього, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється від дня, коли ця особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення зазначеного права.

До вимог про визнання батьківства або материнства засто­совується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє бать­ківство або материнство (ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й для вимоги ма­тері про внесення змін до актового запису про народження дитини. її перебіг починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення інших правових питань, що виникають із сімейних правовідносин, позовна давність не застосовується.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою впорядкування і забезпе­чення стабільності сімейних правовідносин.

Зазначене законодавство не встановлює певних правил засто­сування позовної давності. Так, ч. 2 ст. 20 СК має відсильний характер. У ній зазначено, що у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено законом.

Водночас у тих випадках, коли строк, що відводиться для захисту порушених суб'єктивних прав, встановлено сімейним законодавством, діють не всі правила, передбачені гл. 19 ЦК, а лише ті з них, які регулюють загальні питання інституту по­зовної давності.

Так, згідно з цивільним законодавством України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК і цей порядок не може бути змінений за домовленістю сторін (ст. 260 ЦК).

110

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прий­нята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Остання застосовується судом лише за за­явою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, застосовувану у сімейному законодав­стві України, поширюються правила визначення початку, зупи­нення, припинення, переривання й поновлення її перебігу.

Правильне визначення початку перебігу позовної давності має важливе значення для вирішення спору судом. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК цей перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього правила може бути встановлено законом.

Зазначене правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за позовами про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, заявленими після розір­вання шлюбу (ч. 2 ст. 72 СК), про визнання батьківства (ч. 2 ст. 129 СК), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початку перебігу позовної дав­ності, як вже зазначалося, встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Згідно з ч. З ст. 138 СК перебіг позовної давності за такою вимогою починається від дня реєстрації народження дитини в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, що випливають із сімейних правовідносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо інше не передбачено законом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про пору­шення свого права або про особу, яка його порушила. Єдиний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Зазвичай особа, наділена конкретним суб'єктивним правом, дізнається про порушення останнього у момент вчинення цієї дії. У такому разі визначення початку перебігу позовної дав­ності не викликає утруднень.

Більш складним є встановлення початку перебігу позовної давності у тих випадках, коли відповідно до законодавства особа повинна була дізнатися про порушення свого суб'єктивного права. Встановлюючи таке правило, законодавець хотів під­креслити, що особа не може байдуже ставитися до своїх суб'єк­тивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає початок перебігу позовної давності на підставі доказів, які свід-

111


чать про те, що дана особа не могла не дізнатися про пору­шення свого суб'єктивного права. При цьому посилання на непоінформованість про стан останнього не може бути підста­вою для визначення початку перебігу позовної давності.

Згідно зі ст. ЗО ЦПК посилання позивача на те, що він не знав і не міг знати про порушення свого суб'єктивного права, має бути доведене ним у суді. Якщо ж відповідач твердить, що позивач знав або повинен був знати про порушення свого суб'єк­тивного права, він також не звільняється від обов'язку подання відповідних доказів. Оцінюючи подані докази в їх сукупності, суд визначає початок перебігу позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу позовної давності. Згідно з нею цей перебіг зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідво­ротна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі від­строчення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону вій­ськових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення переліче­них вище обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної давності. Згідно зі ст. 264 ЦК цей перебіг переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнан­ня нею свого боргу або іншого обов'язку, у разі пред'явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності почина­ється заново. Час, що минув до переривання цього перебігу, до нового строку не зараховується. Відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу по­зовної давності. А згідно з ч. 2 цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що

112

залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Водночас згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика, зокрема, відносить тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання громадянина, який порушив право, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення позов­ної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред'яв­лення позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових відносин, зокрема тих, що пов'язані з поділом спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин, які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 та ч. З ст. 139 СК.

Розділ II ШЛЮБ

Глава 5

^ ПОНЯТТЯ, УМОВИ І ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ

§ 1. Поняття шлюбу та умови його укладення

Шлюб — це основа сім'ї. Правові норми, які регулюють порядок і умови його укладення, є початковою стадією право­вого регулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям. Частина 3 ст. 51 Конституції встановлює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються дер­жавою. Вона заінтересована у зміцненні та стабільності шлюбу і тому здійснює контроль за його укладенням і припиненням та захищає лише шлюби, зареєстровані в органах РАЦСу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 СК шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦСу. Однак таке визначення поняття шлюбу навряд чи можна визна­ти вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб має грунту­ватися на вільній згоді жінки і чоловіка (ч. 1 ст. 51 Конститу­ції) і що він є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя, хоч останнє положення й закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У зазначеній статті також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням умов, передбачених за­коном. З урахуванням сказаного вище шлюб можна визначити як добровільний, спрямований на створення сім 7 союз рівноправ­них чоловіка і жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених законом, який породжує взаємні права та обоє 'язки подружжя.

Деякі науковці вважають, що шлюб — це довічний союз чоловіка та жінки1 і що його метою є народження і виховання дітей.

Проте така думка суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з подружжя припинити шлюбні відно-

1 Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 64- Сімейне право України. - К., 1997. - С 51.

114

сини. Необгрунтованим є й висновок про те, що метою шлюбу є народження і виховання дітей. Як правило, це наслідок, а не обов'язкова ознака шлюбу. Адже одружуються й особи, які в силу тих або інших причин не можуть мати дітей. І це не є перешкодою до укладення шлюбу.

Частина 1 ст. 21 СК закріплює реєстраційну форму вступу у шлюб. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 21 проживання однією сім'єю жінки і чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Водночас треба зазначити, що цьому поло­женню суперечить зміст ст. 74 і частин 1 та 2 ст. 91 СК.

Відповідно до ч. З ст. 21 СК релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки і чоловіка прав та обов'яз­ків подружжя, крім випадків, коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів РАЦСу.

Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються випадки неправильного розуміння терміна "ци­вільний шлюб". Ним вважається шлюб, не зареєстрований в органі РАЦСу, тобто фактичний. Проте згідно з законодав­ством України цивільним визнається шлюб, укладений в органі РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укла­дення якого є особистою справою осіб, які одружуються1.

Норми СК передбачають умови укладення шлюбу та пере­шкоди до цього. Умови — це обставини, наявність яких необ­хідна для того, щоб шлюб мав правову силу, а перешкоди — обставини, за яких укладення шлюбу є неправомірним. Перші належать до позитивних обставин, а другі — до негативних2.

Умовами укладення шлюбу є вільна згода осіб, які бажають одружитися, і досягнення ними шлюбного віку. Перешкоди до укладення шлюбу перелічені у статтях 25, 26 і ЗО СК.

В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років. Це пояснюється тим, що для вступу у шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної зрілості, що необхідно для забезпечення здорового потомства. Відповідно до ч. 2 ст. 22 СК особи, які бажають одружитися, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

1 Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства
Украинской ССР. — К., 1960. — С. 6; Советское семейное право. — К.,
1982. - С. 35.

2 Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. —
С. 200; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 110.

115

Право на шлюб тісно пов'язане з правом особи на створен­ня сім'ї. Частина 2 ст. 23 СК передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду останній може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відпові­дає її інтересам. Проте у цій статті не зазначені підстави знижен­ня шлюбного віку. Найчастіше ними є фактичне створення сім'ї, вагітність, народження дитини.

Справи, пов'язані з розглядом у суді заяв про зниження шлюбного віку, незважаючи на їх відсутність у закріпленому в ст. 254 ІДПК переліку, треба віднести до справ окремого провад­ження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає її сімейний статус. Позитивне вирішення цього питання є юридичним фактом, що стає підставою для виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб.

Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 290 ІДПК).

У разі вступу у шлюб особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації, що зберігається й після припинення шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Однією' з умов укладення шлюбу, як вже зазначалося, є вільна згода жінки та чоловіка, для досягнення якої необхідно, щоб у них був намір створити сім'ю й набути прав та обов'яз­ків подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК якщо шлюб укладено жінкою та чоловіком або одним з них без такого наміру, він визнається за рішенням суду недійсним внаслідок його фік­тивності.

З питання про правову характеристику вільної згоди осіб, які вступають у шлюб, в юридичній літературі немає єдиної думки. Більшість авторів (А. Белякова, О. Іоффе, Г. Матвеев, В. Маслов, А. Пушкін, В. Рясенцев, І. Дзера та ін.) не вважа­ють таку згоду цивільно-правовим договором. На їх погляд, для виникнення шлюбу необхідний юридичний склад, елемен­тами якого є зазначена згода та акт його реєстрації в органі РАЦСу.

Протилежної думки дотримуються М. Антокольська та М. Кротов. Своє визнання зазначеної згоди цивільно-право­вим договором вони аргументують тим, що шлюбні відносини виникають з одного юридичного факту — угоди осіб, які одру­жуються. Акт же державної реєстрації шлюбу є частиною цієї

116

угоди, так само, як при реєстрації цивільно-правового договору форма останнього є його частиною'.

З такою думкою погодитись важко. Справді, вільна згода осіб, які беруть шлюб, є угодою. Однак її не можна визнати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створен­ня сім'ї, а не на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Права та обов'язки осіб, які уклали шлюб, визна­чаються не їх угодою, а законом. Крім того, як слушно зазнача­ють деякі автори, угода осіб, які одружуються, передує укладен­ню шлюбу, є одним (але не єдиним) з елементів необхідного для цього юридичного складу. Подружні відносини породжує не угода, а державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення2.

Як вже зазначалося, треба розрізняти умови укладення шлюбу та перешкоди до цього. Зі змісту ч. 1 ст. 25 СК випливає, що однією з таких перешкод є перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому зареєстрованому шлюбі. Отже, ця стаття закріплює принцип моногамії (одношлюбнос­ті), відповідно до якого чоловік та жінка можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. З урахуванням наведеного вище ч. 2 ст. 25 СК встановлює, що жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення поперед­нього шлюбу. Тому особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб лише при пред'явленні документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок органу РАЦСу про визнання шлюбу недійсним — п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Однією з перешкод до укладення шлюбу є наявність між особами, які бажають вступити у шлюб, родинних зв'язків або прирівняних до них правових відносин, тобто таких, що вини­кають внаслідок усиновлення. Із зіставлення змісту статей 26, ЗО, 39, 40 і 41 СК випливає, що вони передбачають абсолютні, тобто такі, за наявності яких шлюб обов'язково має визнаватися недійсним, й відносні, тобто такі, за яких суд може визнати шлюб недійсним, перешкоди до його укладення.

^ Абсолютними перешкодами є: 1) наявність між особами, які беруть шлюб, прямої лінії споріднення; 2) та обставина, що особи, які бажають укласти шлюб, є рідними (повнорідними,

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 108,
111—112; Гражданское право. — Т. 3. - М., 1999. - С 320, 333.

2 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 15.

117

неповнорідними) братами й сестрами (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними — ті, котрі мають спільну матір або спільного батька); 3) перебуван­ня однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому неприпиненому шлюбі.

^ Відносними перешкодами є: 1) те, що особи, які бажають укласти шлюб, є двоюрідними братами та сестрами, рідними дядьком і племінницею, тіткою та племінником; 2) наявність правового зв'язку між рідною дитиною усиновлювача і усинов­леною ним дитиною, а також між усиновленими дітьми (зазна­ченим особам може надаватися право вступу у шлюб за рішен­ням суду); 3) наявність правового зв'язку між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (відповідно до ч. 5 ст. 26 СК шлюб між цими особами може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення).

Заборона шлюбів між близькими родичами обумовлена як моральними, так і біологічними міркуваннями. Адже такі шлюби значно підвищують імовірність передачі у спадок багатьох захво­рювань. Заборона ж шлюбів між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими дітьми, між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною пояснюється тим, що між усиновленою особою (а в майбутньому і між її нащад­ками) та усиновлювачем і його родичами за походженням виникають такі самі правовідносини, як й між родичами за походженням (частини 3—5 ст. 232 СК), а також моральними міркуваннями.

Абсолютною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає зі змісту ч. З ст. 39 СК, є також визнана судом недієздатність будь-якої з осіб, які бажають одружитися. Заборона шлюбу з недієздатними особами обумовлена тим, що вони не можуть усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Якщо на момент реєстрації шлюбу особа не була визнана недієздатною, але перебувала у такому стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій, шлюб має визнаватися не­дійсним, оскільки при цьому відсутня одна з основних умов його укладення — добровільне усвідомлене волевиявлення, спря­моване на вступ у шлюб. Заборона шлюбу з недієздатними особами пояснюється також турботою держави про здоров'я потомства. Адже багато психічних хвороб можуть передаватися у спадок.

Відносною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає із зіставлення ч. 5 ст. ЗО з ч. З ст. 41 СК, є приховання однією з осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, тяжкої хвороби,

118

небезпечної для другої особи, а також для нащадків майбут­нього подружжя. Це може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

§ 2. Порядок укладення шлюбу

Згідно з ч. 1 ст. 27 СК державна реєстрація шлюбу встанов­лена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їх дітей, а також в інтересах держави і суспільства. Про те, якого вели­кого значення наша держава надає реєстрації шлюбу, свідчить ч. З зазначеної статті, в якій закріплено положення про те, що ця реєстрація засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

У статтях 28, 29 і 34 СК врегульовані питання, пов'язані з порядком реєстрації шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 28 заява про реєстрацію останнього подається жінкою та чоловіком до будь-якого органу РАЦСу за їх вибором.

А згідно з ч. З зазначеної статті якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу РАЦСу, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники, повноваження яких також мають бути нотаріально засвідчені.

У ст. 28 не зазначено, які причини треба вважати поважни­ми. Уявляється, що ними можуть бути хвороба і відрядження однієї з осіб, які бажають вступити у шлюб. Питання про поважність причин вирішує керівник органу РАЦСу. Відмова прийняти заяву про реєстрацію шлюбу від представника осіб, які бажають одружитися, з посиланням на неповажність причин, через які зазначені особи не можуть подати її особисто, може бути оскаржена до суду з додержанням вимог гл. 31-А ЦПК. Відповідно до ч. 4 ст. 28 СК якщо реєстрація шлюбу у визна­чений день не відбулася, заява втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

У ст. 29 СК закріплено обов'язок органу РАЦСу ознайом­лювати осіб, які подали заяву про вступ у шлюб, з їх правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попереджати про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. Це положення спрямоване на забезпечення стабіль­ності шлюбу і сім'ї, виконання чоловіком і дружиною їх прав та обов'язків, у тому числі батьківських, уникнення інцидентів між подружжям. Однак навряд чи працівники органу РАЦСу в змозі ознайомити зазначених осіб з усіма їх правами та обов'яз­ками як майбутніх подружжя і батьків. У такому разі їм до-

119

велося б переказати нареченим більшу частину норм сімейного закону, що практично неможливо.

Уявляється, що орган РАЦСу повинен ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з умовами його укла­дення і перешкодами до цього, встановленими законом, про їх право укладати шлюбний договір (гл. 10 СК), їх права та обов'яз­ки щодо взаємного утримання (гл. 9 СК), право укладати до­говір про надання утримання (ст. 78 СК). Встановлений ст. 29 СК обов'язок органу РАЦСу ознайомлювати осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їх правами та обов'язками закріп­лено також у п. 4.6 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 30 СК особи, які подали заяву про реєстра­цію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. Однак у зазначеній статті не передбачені наслідки порушення цього правила. Закон не передбачає можливості відмови у реєстрації шлюбу за медичними показаннями. Водно­час, як зазначає М. Антокольська, непоінформованість однієї з осіб, які виявили бажання одружитися, про наявність у другої особи тяжкого захворювання може призвести до непоправних наслідків1. Тому відповідно до ч. 4 ст. 30, незважаючи на те, що результати медичного обстеження є таємницею, вони мають повідомлятися особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Причому на відміну від ч. 2 ст. 15 СК РФ для цього не потріб­на згода особи, яка пройшла обстеження.

Сімейний кодекс України, як зазначає 3. Ромовська, закріп­лює давню народну традицію, надаючи певного правового зна­чення заручинам2. Згідно з ч. 1 ст. 31 СК зарученими вважа­ються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Тобто під заручинами розуміється подання зазначеної заяви. Водночас правовідносини, що виникають із заручин, не є сімейно-право­вими, оскільки вони не створюють для зазначених осіб обов'язку вступу у шлюб. Наслідком заручин можуть бути цивільні право­відносини, в силу яких особа, яка відмовилась від укладення шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, по­несені нею у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо зазна­чена відмова була викликана протиправною, аморальною пове­дінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значен-

1 Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 116.

2 Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє //
Право України. — 2001. - № 2. — С 64.

  • oldrussian.ru/arnaz-battle-courtesy-dave-te-thomas.html
  • oldrussian.ru/palo-alto-college-project-director-rebecca-hill-580310-7218.html
  • oldrussian.ru/vinnichenko-volodimir-sonyachna-mashina-stornka-21.html
  • oldrussian.ru/uniqueness-russia-ng-use-increasing-natural-gas-generic-17.html
  • oldrussian.ru/kicking-the-dog-sync-to-your-blackberry-for.html
  • oldrussian.ru/visnovki-z-svtovogo-dosvdu-dlya-ukrani-referat-zdisciplni-osnovi-ekonomchno-teor.html
  • oldrussian.ru/unit-125-toatininto-a-self-study-reference-and-practice-book-for-intermediate-students.html
  • oldrussian.ru/lyme-disease-5-films-about-christo-and-jeanne-claude.html
  • oldrussian.ru/komentar-do-statt-381-rozgoloshennya-vdomostej-pro-zahodi-bezpeki-shodo-osobi-vzyato-pd-zahist.html
  • oldrussian.ru/glava-ii-zakoni-obshestvennogo-razvitiya-vvedenie-v-marksizm.html
  • oldrussian.ru/biotech-good-aids-accidental-launch-bad-nuclear-war-5.html
  • oldrussian.ru/storya-sela-jogo-lyudej-z-stor-sela-jogo-lyudej.html
  • oldrussian.ru/bibliography-introduction.html
  • oldrussian.ru/modulna-kontrolna-robota-2-rozrobnik-programi-starshij-vikladach-kafedri-fnansv-demidenko-s-v-recenzent.html
  • oldrussian.ru/16celi-i-formi-antimonopolnogo-regulirovaniya-shpargalka-po-konkurencii.html
  • oldrussian.ru/pervij-incident-na-mopedah-po-afrike.html
  • oldrussian.ru/restr-3513109-v-v-lazorishinec.html
  • oldrussian.ru/radioprogramma-30-03062003-g-prozrenie.html
  • oldrussian.ru/dx0137797-95-trung-tm-th-ng-tin-th-vin-.html
  • oldrussian.ru/why-was-this-program-developed-national-college-of-education.html