Глава 3. Іноземні інвестиції - Інвестування в Україні (Данілов)


Глава 3. Іноземні інвестиції

3.1. Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація.

3.2. Проблеми іноземного інвестування в Україні.

3.3. Державна політика заохочення іноземних інвестицій.

3.4. Інститути міжнародної інвестиційної діяльності.

Ключові слова: іноземні інвестиції, державні інвестиції, приватні інвестиції, прямі інвестиції, портфельні інвестиції, іноземні інвестори, інвестиційна політика, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк.

3.1. Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація

Визначення категорії «іноземні інвестиції» є ключовим питанням для законодавця, оскільки таким чином він визначає коло правовідносин, які підпорядковані регулятивному процесу даного законодавства.

Признаючи ту чи іншу особу іноземним інвестором, держава тим самим визнає його право на пільги та гарантії, що проголошені в Законі «Про режим іноземного інвестування».

Згідно з Законом України «Про режим іноземного інвестування» під іноземними інвестиціями розуміють усі «цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту».

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в наступних формах:

– участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

–створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

– придбання діючих підприємств;

– придбання рухомого та нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт і т.д.).

Говорячи про іноземні інвестиції, необхідно, перш за все, розмежовувати державні та приватні інвестиції.

Державні інвестиції – це позики, кредити, які одна держава або група держав надає іншій державі. У цьому випадку мова йде про відношення між державами, що регулюються міжнародними договорами і до яких застосовуються норми міжнародного права. Можливі і «діагональні відносини», коли консорціум (група) приватних банків надає інвестиції державі.

Під приватними розуміють інвестиції, які надають приватні фірми, компанії чи громадяни однієї країни відповідним суб’єктам іншої країни. Інвестиційні відносини настільки складні та багатогранні, що нерідко відносини між державами тісно пов’язані з відносинами між приватними інвесторами. Такий зв’язок найбільше проявляється, коли інвестор передає свої права та вимоги державі.

Можлива і більш складна конструкція відносин, коли матеріальні зобов’язання держави-боржника за отриманими кредитами (наприклад, сплата процентів) задовольняються за рахунок повної або часткової вартості майнових прав приватного інвестора в країні боржника (наприклад, надання прав на розробку природних ресурсів).

Перелік видів (форм) іноземних інвестицій, що надається в законодавчих актах і міжнародних договорах, є приблизним, а не вичерпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.

До цього переліку входять: рухоме і нерухоме майно (приміщення, споруди та інші матеріальні цінності) та відповідні майнові права, включаючи заставу; грошові кошти; акції, внески, облігації чи будь-які інші форми участі в товариствах, підприємствах, у тому числі і спільних; право вимоги за грошовими внесками, які вносяться для створення економічних цінностей, чи послугами, що мають економічну цінність; права на результати інтелектуальної діяльності, що визначаються як права на інтелектуальну (в тому числі і промислову) власність; права на здійснення господарської діяльності, які надаються на основі закону чи договору, включаючи частково право на розвідку та експлуатацію природних ресурсів.

Залежно від ступеня контролю над зарубіжними компаніями інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі інвестиції – основна форма експорту приватного капіталу, що забезпечує встановлення ефективного контролю і надає право безпосереднього розпорядження закордонною компанією. За визначенням МФВ, прямі іноземні інвестиції існують у тому випадку, коли іноземний власник володіє не менш ніж 25 % статутного капіталу акціонерного товариства (згідно з американським законодавством – не менше 10 %, у країнах Європейського Співтовариства – 20 – 25 %, у Канаді, Австралії і Новій Зеландії – 50 %).

Прямі інвестиції поділяються на дві групи:

– трансконтинентальні капітальні вкладення, зумовлені кращими умовами ринку, тобто тоді, коли існує можливість поставляти товари з нового виробничого комплексу безпосередньо на ринок даної країни (континенту). Витрати відіграють у цьому випадку незначну роль, основне – знаходження на ринку. Різниця у витратах виробництва порівняно з материнською компанією є меншим фактором впливу на розміщення виробництва на даному континенті. Витрати виробництва є вирішальними для визначення країни даного континенту, в якій необхідно створювати нові виробничі потужності;

– транснаціональні вкладення – прямі вкладення, часто в сусідній країні. Мета – мінімізація витрат порівняно з материнською компанією.

Риси, що характерні для прямих інвестицій:

– при прямих закордонних інвестиціях інвестори, як правило, втрачають можливість швидкого виходу з ринку;

– більший ступінь ризику та більша сума, ніж при портфельних інвестиціях;

– більш високий термін капіталовкладень, характерних для країн-імпортерів іноземного капіталу.

Прямі іноземні інвестиції спрямовуються в приймаючі країни двома шляхами:

– організація нових підприємств;

– купівля або поглинання вже діючих компаній.

З точки зору прямих витрат, перший шлях дешевше другого, однак за параметром «Втрачена вигода» другий шлях доцільніше.

Портфельні інвестиції – капітальні вкладення, частка яких у капіталі нижче межі, визначеної для прямих інвестиції. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю за закордонними компаніями, обмежуючи прерогативи інвестора отриманням частки прибутку (дивідендів).

У певних випадках міжнародні корпорації реально контролюють іноземні підприємства, володіючи портфельними інвестиціями, в силу двох причин:

– через значну розпорошеність акцій серед інвесторів;

– наявність додаткових договірних зобов’язань, що обмежують оперативну самостійність іноземної фірми, (ліцензійні та франчайзингові угоди, контракти на маркетингові послуги та технічне обслуговування).

Підвищення ролі портфельних інвестицій у повоєнні роки пов’язане з можливістю проведення спекулятивних операцій, збільшенню масштабів яких сприяв ряд факторів: інтернаціоналізація діяльності фондових бірж, зняття обмежень на допущення іноземних компаній на багатьох великих фондових біржах, розширення міжнародних операцій банків із цінними паперами пенсійних фондів та інших ощадних закладів.

Таблиця 3.1

Класифікація іноземних інвестицій

За інституціональною природою (джерелами) приватні

державні

міждержавних організацій

недержавних організацій

змішані

За метою інвестування досягнення фінансової мети (отримання процентів за користування кредитом, позикою та ін. формами позикового капіталу)

досягнення підприємницької мети (встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок)

досягнення іншої мети (встановлення впливу на суверенний суб’єкт, санація міждержавних економічних зв’язків)

За формою оформлення явні інвестиції (юридично правильно оформлені проводки капіталу)

приховані інвестиції (оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами ТНК, наявний вивіз капіталу через цінні папери)

«чорні інвестиції» (кошти, отримані незаконним шляхом, походження яких не прослідковується, є легітимними через приймаючі країни)

За характеристиками потоків капіталу

Геополітична спрямованість:

країни, що розвиваються – країни, що розвиваються

розвинені країни – країни, що розвиваються

розвинені країни – розвинені країни

інтернаціональні

Ступінь повернення:

що повертаються (кредити, позики і т.д.)

ризикові (частка у власності капіталу)

що не повертаються (технічна допомога міжнародних організацій)

За ступенем первинності:

первинні

реінвестиції

За величиною

дрібні

середні

великі

дуже великі

За характеристиками приймаючої сторони

За режимами приймаючої сторони:

обмежений режим

національний режим

пільговий режим

режим примусу

За характером використання інвестиційних капіталів:

інвестиції, що «проїдаються»

амортизаційні та сировинні інвестиції

екстенсивні інвестиції

інноваційні інвестиції

За формами здійснення інвестицій:

адресна (цільова) технічна допомога

програма навчання спеціалістів та інформаційної підтримки бізнесу

кредити та позики (в тому числі пільгові)

концесії

іноземні підприємства (філії материнських фірм) на території приймаючої сторони

спільні підприємства

вільні економічні зони


Визначення кола осіб, які визнаються іноземними інвесторами, має суттєве практичне значення. По-перше, від визнання особи іноземним інвестором залежить отримання відповідних прав та пільг, які надаються внутрішнім законодавством та міжнародними договорами. По-друге, статус іноземного інвестора має значення при реєстрації, допуску до здійснення господарської діяльності. По-третє, якщо особа визнана інвестором в певній державі, на неї можуть поширюватися гарантії та інші умови, що передбачені міжнародними договорами з відповідною країною, а також дипломатичний захист з боку країни інвестора.

Перелік інвесторів згідно з законами різних держав в основному співпадає, хоча існують певні розбіжності.

До числа іноземних інвесторів звичайно відносять наступні категорії суб’єктів:

– іноземні юридичні особи;

– іноземні фізичні особи (іноземні особи, особи без громадянства);

– вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном;

– іноземні держави;

– міжнародні організації.

Таблиця 3.2

Основні форми виходу на зарубіжні ринки


Форма виходу

Переваги

Недоліки

Експорт

Збереження контролю;

підтримка виробництва в країні

Вразливість перед зарубіжними протекціоністськими бар’єрами

Контрактні коопераційні угоди:

ліцензування

франчайзинг

Невисока потреба в інвестиціях

Мінімальний рівень реального контролю

Спільні підприємства

Мінімальність ризику;

потреба в менших затратах, ніж у разі створення власної виробничої філії

Необхідність високодеталізованої контрактної роботи;

складність управління

Створення за кордоном власної виробничої філії

Забезпечення повного контролю; локалізація виробництва

Необхідність значних інвестицій; можлива непопулярність з політичної точки зору


Здійснення інвестицій пов’язане з певним ризиком для іноземного інвестора. Можливість таких ризиків, які часто називаються «некомерційними», збільшується при політичній та економічній нестабільності в приймаючій країні, при виникненні воєнних конфліктів, введенні надзвичайного стану тощо. Усе це загострює питання про гарантії і робить необхідним встановлення певних гарантій як у внутрішньому законодавстві, так і в міжнародних договорах.

3.2. Проблеми іноземного інвестування

Україна не має достатніх внутрішніх фінансових ресурсів для розв’язання економічних і соціальних проблем. Навіть за приблизними підрахунками наша економіка щорічно потребує майже 40 млрд. іноземних інвестицій.

Перше місце за дефіцитом інвестицій посідає гірничоресурсний сектор, зокрема, вуглевидобувна та нафтогазова промисловість. Так, річна потреба у фінансуванні модернізації, реконструкції та закритті вугільних шахт перевищує 8 млрд. доларів. Цей дефіцит коштів критичний, оскільки понад 70 % їх потребують підприємства, розміщені в регіонах підвищеного соціального напруження. Щонайменше по 3 млрд. доларів річних інвестицій потребують програми дорозвідки та освоєння нафтогазових родовищ Дніпро-Донецької угловини та Чорноморсько-Азовського шельфу. Мінімальна потреба у фінансах для освоєння родовищ газу та нафти за кооперацією з країнами СНД становить 1,7 млрд. доларів. Дефіцит коштів для модернізації та розширення транспортної інфраструктури паливно-енергетичного комплексу становить 2 млрд. доларів у газовій, 0,7 млрд. доларів у нафтовій та 0,4 млрд. доларів у вугільній промисловості.

Не менш небезпечним для збереження виробничого потенціалу стратегічних галузей металургії є нестача коштів для дорозвідки та введення в дію низки рудних і мінеральних родовищ. Від цього, передусім, потерпають проекти освоєння родовищ нікелево-хромових (Миколаївська та Одеська області), мідно-нікелевих (Волинська область), поліметалічних (Донецька область) та композитних руд (Дніпропетровська та Кіровоградська області). Без щорічного надходження 0,7 млрд. доларів на забезпечення держави внутрішніми стратегічними рудними ресурсами чимало українських підприємств приречені на повну ліквідацію або часткове перепрофілювання. 0,8 млрд. доларів річних інвестицій необхідні для облаштування мінеральних родовищ хімічної сировини (Крим та Львівська область). Без них вітчизняне виробництво калійних добрив залишиться на рівні 1973 року.

Друге місце за сумою необхідних інвестицій після гірничоресурсного сектора посідає важка промисловість. Мінімальна потреба в коштах для чорної металургії становить 6 млрд. доларів, для машинобудування – 5,1 млрд., кольорової металургії та гірничо-хімічної промисловості – 4 млрд., хімічної та нафтохімічної – 3,3 млрд. Актуальним є інвестування базових галузей, які не розвиваються через нестачу власних коштів, однак є пріоритетними у структурі національної економіки, причому пріоритети визначаються не директивно, а на традиційних ринках збуту українських підприємств. Із кожним роком на ринках вітчизняна продукція динамічно й цілеспрямовано витісняється конкурентами з інших країн. Така перспектива дає підстави реально планувати скорочення валютних надходжень.

До таких галузей належать: експортні виробництва АПК (цукрова, масложирова, виноробно-спиртова галузі); ракетно-космічна, літакобудівна, суднобудівна, електронна галузі – у машинобудуванні; фармакологічна, біотехнологічна, агрохімічна – у хімії.

На третьому місці за сумою необхідних інвестицій – сектор послуг, передусім житлово-будівельний комплекс і курортно-туристична інфраструктура. Критична межа потреб в інвестиціях для комунального та житлового будівництва в Україні значно перевищує 10 млрд. доларів.

Окремим критичним блоком потреб цього сектора є інвестування телекомунікаційного зв’язку. У 1992 – 1999 роках Україна входила до п’ятірки провідних країн світу за повнотою науково-виробничого потенціалу в телекомунікаціях, володіючи робочим потенціалом забезпечення майже повного циклу з виробництва та експлуатації космічного й оптоволоконного зв’язку. Лідерами в річних потребах є проекти розширення абонентської телефонної мережі (2 млрд. доларів), програми з конверсії та використання основних фондів на деяких підприємствах ВПК і оборони (1,2 млрд.), програми запуску орбітальних і модернізації наземних трансляторів (0,5 – 0,8 млрд. доларів).

За період із 1992 до 1998 року обсяги іноземних інвестицій в економіку України були незначними. Так, у 1992 році вони становили 3,8 % ВВП, у 1993 – 4 %, 1994 – 1,3 %, 1995 – 1,42 %, 1996 – 1,22 %, у 1997 – 1,25 % (табл. 3.3). У цілому в Україні іноземні інвестиції становлять 5,3 % від загальних капіталовкладень (1997), тоді як, наприклад, у Білорусі цей показник дорівнює 8 %, у Киргизстані – 31 %, а в Азербайджані – 77 %.

Аналіз обсягів і напрямів використання іноземних інвестицій свідчить, що вони незначні за розмірами і використовуються неефективно.

Велика кількість інвесторів, які володіють реальними фінансовими ресурсами та мотивацією, що зумовлена станом світового ринку, вимагає від країни-реципієнта інвестицій щонайменшого циклу обігу капіталів.

Таблиця 3.3

Показники надходжень інвестицій в економіку України за 1994-1999 рр. *

Показники

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Прямі іноземні інвестиції, млн. дол. (на кінець періоду)

367

896,9

1438,2

2056,9

2706,9

3457

Приріст прямих іноземних інвестицій до попереднього року, млн. дол.

147,6

529,9

541,3

618,7

650

750

Відношення прямих іноземних інвестицій до ВВП, %

1,28

1,42

1,22

1,25

1,78

2,55

Капітальні вкладення, млн. грн.

2300

9378,2

12557,3

10416

13500

16000

Частка капітальних вкладень у ВВП, %

19,1

17,2

15,4

11,3

13,2

13,6

Відношення прямих іноземних інвестицій до валових інвестицій, %

6,0

5,2

4,0

5,3

4,2

3,9


*За даними Держкомстату України

В Україні така ситуація склалася в деяких підгалузях транспорту (усі види послуг фрахту, пакування, експедиції, страхування перевезень, крюїнгу, бункерування на флоті та оптового постачання пально-мастильних матеріалів для автотранспорту), в оптово-торговельних ланках хімічної, металургійної та харчової промисловості. У цих підгалузях більшість обороту практично монополізовано підприємствами з іноземними інвестиціями, тоді як у використанні та модернізації базових фондів галузей частка іноземних інвесторів мізерна.

Основними негативними ознаками інвестиційного клімату в економіці України сьогодні є:

– стагнація на ринку внутрішніх інвестицій;

– нестабільна законодавча база з питань іноземного інвестування;

– низький рівень розвитку інфраструктури інвестиційного ринку;

– погіршення платоспроможної здатності населення;

– інфляція, яка руйнівним чином діє на всі сторони господарського життя, особливо на галузі з сезонним характером виробництва і тривалим виробничим циклом, та є перепоною стабілізації фінансового стану підприємств;

– спад виробництва, глибина якого залежить від масштабів успадкованих деформацій у структурі економіки, обмеження попиту, що відбувається в процесі макроекономічної стабілізації, а також від термінів, протягом яких вони відбуваються;

– зниження накопичень інвестиційної активності, які втрачають значення при високій інфляції. Накопичення відновлюються після досягнення позитивної (щодо рівня інфляції) ставки банківського процента. Вони ефективно трансформуються в інвестиції (перш за все виробничі) тільки при досягненні сталої макроекономічної стабілізації;

– обмеження можливості держави регулювати господарські процеси, криміналізація їх помітної частини, яка особливо сильно проявляється там, де відсутні сталі та загальновизнані правові обмеження, відпрацьовані інструменти підтримки законності та правопорядку;

– диференціація доходів та матеріального забезпечення, соціальне розшарування, що частково посилюються внаслідок ліквідації зрівняльного розподілу, в основному, під впливом інфляції, яка завжди призводить до перерозподілу доходів у бік збитків менш заможних прошарків населення;

– зростання безробіття, що виникає в результаті спаду виробництва та структурних зрушень в економіці, необхідність перерозподілу значної частини робочої сили між галузями та регіонами;

– проблема інвестицій на заміщення та відновлення виробничого апарату, поповнення оборотних коштів.

Резерви стабілізації та зростання виробництва за рахунок використання наявних виробничих потужностей при збільшенні попиту, які здаються значними, насправді не настільки великі, оскільки навіть при збільшенні масштабів виробництва на цих потужностях витрати і якість продукції не будуть відповідати новим вимогам та не забезпечать її конкурентоспроможності.

Тому проблема полягає саме в інвестиціях. Сутність її не просто в нарощуванні обсягів. Підвищення частки споживання у ВВП при відносному скороченні інвестицій є, з одного боку, природним бажанням населення зберегти в період кризи, перш за все, рівень життя. Але з іншого – скорочення обсягу інвестицій у перехідний період складає неминуче в процесі зміни режимів відтворення основного капіталу: від властивого системі планово-розподільчого режиму, при якому ефективність вкладень, що знижувалась, поповнювалася зростанням їх обсягів, до режиму, при якому зростання ефективності інвестицій дозволить отримати більший результат при тих же обсягах або обсягах, що зменшуються.

Тому головне в проблемі інвестицій – їх ефективність, створення умов для вкладення в найбільш ефективні, конкурентоспроможні виробництва, що дають швидку віддачу, дозволяють максимально збільшити доходи підприємств, населення та бюджету, обмежити капіталовкладення та інші затрати, що призводять до розбазарювання ресурсів та посилення інфляції.

3.3. Державна політика заохочення іноземних інвестицій

Вирішальна роль у зміні ситуації, що склалася з інвестиційним кліматом України, належить державній політиці щодо іноземних інвестицій.

Під інвестиційною політикою розуміється сукупність державних підходів і рішень, які визначають напрями використання капітальних вкладень у сферах і галузях економіки; мобілізацію засобів підприємств та створення сприятливого клімату для іноземних інвесторів за допомогою введення податкових та інших пільг; інституціональну визначеність в управлінні процесом залучення, планування та реалізації інвестицій і дебюрократизацію діяльності відповідних організаційних структур. Особливе значення в цьому аспекті має правове регулювання інвестиційної діяльності, яке, як правило, пропонує законодавство про власність, включаючи положення про іноземні інвестиції; податкове законодавство, в тому числі щодо іноземних інвесторів; законодавство про працю, соціальну захищеність окремих груп населення; антимонопольне законодавство: законодавство про охорону природи в зв’язку з виробничою діяльністю та ін.

Уявлення про законодавчу базу України в галузі регулювання іноземних інвестицій дає наступний перелік:

– Закон України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.92 № 2198-ХХІ;

– Декрет Кабінету Міністрів «Про режим іноземного інвестування» від 20.05.93 № 55-93;

– Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.96 № 93-96 ВР;

– Указ Президента України «Про деякі питання іноземного інвестування» від 07.07.98 № 748/98 (діє з 14.09.98);

– Постанова Верховної Ради України «Про внесення зміни до Постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 06.07.99 № 823-ХІV;

– Указ Президента України «Про угоди про розподіл продукції» від 25.05.99 № 564/99 (діє з 29.06.99).

В Україні вже запроваджено такі найважливіші зміни у сфері регулювання інвестиційної діяльності:

– врегульовано відносини щодо розподілу продукції, одержаної від видобування корисних копалин на території України;

– визначено умови концесії державного та комунального майна.

Значний вплив на інвестиційний клімат в Україні має Закон «Про розподіл продукції» від 14.09.99, який регулює відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл продукції. Відповідно до угоди про розподіл продукції Україна доручає інвестору проводити пошук, розвідку та видобування корисних копалин на визначеній ділянці надр, а інвестор зобов’язується виконати доручену йому роботу за свій рахунок і на свій ризик за умови, що згодом компенсує свої витрати та отримає винагороду у вигляді частини продукції.

Закон «Про розподіл продукції» визначає наступні умови та пільги для інвестора:

– угоду про розподіл продукції укладають із переможцем конкурсу, проведеного відповідно до порядку, визначеного в законі, що створює рівні стартові умови для потенційних інвесторів;

– держава гарантує, що до прав і обов’язків сторін, визначених в угоді про розподіл продукції, протягом терміну її дії застосовуватиметься законодавство, чинне на момент її укладення. Це положення суттєво знижує ризик для інвестора;

– на інвестора не поширюється дія нормативно-правових актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, якщо такі акти обмежують права інвестора, визначені в угоді про розподіл продукції, за винятком приписів органів державного контролю та нагляду за користуванням надрами; в угодах про розподіл продукції, які укладають за участю іноземного інвестора, передбачено відмову держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рішення;

– стягнення коштів з банківських рахунків, які відкрив інвестор на території України для обслуговування діяльності, передбаченої в угоді про розподіл продукції, не можна здійснювати в безакцептному порядку; для працевлаштування в Україні іноземців, яких найняв інвестор у межах та за спеціальностями, визначеними в угоді про розподіл продукції, не потрібно отримувати дозволу на працевлаштування.

З іншого боку, Закон встановлює норми, які обмежуватимуть свободу діяльності інвестора та, відповідно, привабливість інвестицій. Закон визначає, що в угоді про розподіл продукції належить вказати такі обов’язки інвестора:

– надання переваги продукції, роботам та послугам українського походження за рівних умов щодо ціни, терміну виконання, якості та відповідності міжнародним стандартам;

– наймання на території України працівників для виконання зазначених в угоді робіт переважно поміж громадян України.

Важливим став і Закон України «Про концесії» від 16.07.99, який визначив поняття концесії. За Законом, концесією є надання (на платній та строковій засаді) суб’єкту підприємницької діяльності права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії. Таке право надає уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, державного і комунального майна, а також він визначає умови і порядок її здійснення. У Законі подано перелік сфер господарської діяльності, де працюють державні підприємства, які можна надавати в концесію. До цього досить великого списку увійшли галузі міської інфраструктури.

Затвердження пооб’єктного переліку належить до компетенції Кабінету Міністрів. Рішення про надання концесії приймаються за підсумками концесійного конкурсу. Отже, Закон створює нові можливості для інвестиційної діяльності, реалізація яких залежатиме від дій виконавчої влади.

Аналіз нормативних актів, що визначають інвестиційний клімат України, показав наступне.

В останні роки політика щодо іноземних інвестицій носила суперечливий, подвійний характер. З одного боку, іноземні інвестори були допущені, хоча і з деякими обмеженнями, у заборонений для них раніше страховий та банківський бізнес, до участі в процесі приватизації. А з іншого – інвестиційна діяльність за участю іноземного капіталу все більше переводиться на національний режим.

На думку іноземних інвесторів, основним недоліком проведених перетворень була практично щомісячна зміна умов функціонування іноземного капіталу. Часта зміна «правил гри» на ринку капіталів відобразилась у негативних оцінках ситуації в Україні з боку закордонних банків, консультаційних та юридичних фірм, оскільки в загальноприйнятих методах розрахунків ступеня ризику правова стабільність відіграє ключову роль. А це, підірвавши довіру до довгострокової усталеності режиму інвестування, не сприяло притоку іноземних інвестицій.

Будь-який інвестор постійно діє, виходячи із співвідношення між отриманням розміру можливого прибутку та ризиком. На відміну від учасників процесу прямої купівлі-продажу товару, інвестор має намір вкласти свій капітал з розрахунком на майбутній результат і повинен бути впевнений у надійності операцій, які планує. У зв’язку з цим завдання приймаючої сторони, якщо вона серйозно і надовго зацікавлена в іноземних інвестиціях, полягає в створенні стабільного для ділової активності і зрозумілого для вкладника капіталу інвестиційного режиму. Як вважають самі інвестори, краще мати не зовсім гарні, але стабільні правила та умови інвестиційної діяльності (відносини власності, рівень оподаткування, репатріація прибутків та капіталів і т.д.), ніж більш привабливі, але схильні до постійних змін. При «правилах гри», які постійно змінюються, інвестори не можуть впевнено планувати свої дії на перспективу. У таких умовах вони або вимагають більш високих прибутків в якості компенсації за ризик, або втримуються від капіталовкладень, або обирають мінімально ризиковану стратегію. Наприклад, з точки зору американських вкладників, при роботі в Україні мінімальні норми прибутку повинні бути на 25 – 40 % вище, ніж у Західній Європі, і на 65 – 75 % вище, ніж у США.

Вибір та реалізація менш ризикованої стратегії підтверджується тим фактом, що свої капітали інвестори вкладають у великі сировинні проекти, де прибуток гарантовано виробництвом продукту, а фінансування можуть підтримувати міжнародні фінансові організації. До цієї категорії належать інвестиції на маловитратні виробництва товарів споживання та послуг або такі, що здійснюються в обладнання, яке вже було в користуванні. Однак більшість іноземних інвесторів, зберігаючи від ризику значні суми, найчастіше лише створюють підприємницькі структури, але не наповнюють їх фінансовими ресурсами, очікуючи стабілізацію економічної та нормативно-правової ситуації.

3.4. Інститути міжнародної інвестиційної діяльності

Основними міжнародними державними організаціями є:

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) – спеціалізоване агентство, створене в 1945 році, що працює у співробітництві з ООН з метою допомоги у фінансуванні повоєнного відновлення господарства та підвищення рівня життя в країнах, що розвиваються, шляхом надання позик урядам чи шляхом гарантій позик, які отримані з інших джерел. Банк надає позики на комерційній основі для спеціалізованих проектів чи більш загальних цілей соціального розвитку. Засоби для позик мобілізуються на міжнародних грошових ринках. Банк разом із своїми філіями – Міжнародною асоціацією розвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією – часто називають Світовим Банком (Word Bank). Ним володіють уряди 151 країни, які також повинні бути членами Міжнародного валютного фонду. Штаб-квартира банку знаходиться у Вашингтоні, відділення – у Парижі і Токіо.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) – філія МБРР, створена у 1956 році з метою надання допомоги приватним проектам. Вона є юридично і фінансово самостійною організацією, але використовує кошти Світового банку для надання приватним інвесторам. Роль МФК значно посилилася у 80-90 роки з розвитком кризи державних заборгованостей та переорієнтації міжнародних фінансових структур на приватнопідприємницький сектор. Штаб-квартира МФК знаходиться у Вашингтоні.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – підрозділ ООН, створений у 1945 році для сприяння валютному співробітництву та розширенню міжнародної торгівлі, стабілізації обмінних курсів валют і допомоги державам, які мали короткострокові проблеми у вирівнюванні своїх платіжних балансів, у підтримці обмінних курсів їх валют. Фонд допомагає своїм членам, виділяючи для них іноземну валюту, яку вони хочуть купити на еквівалентну суму своєї валюти. Країна-член повертає Фонду кошти, викуповуючи свою валюту за валюту, прийнятну для Фонду, звичайно протягом 3 – 5 років.

Фонд фінансується за рахунок членських внесків, розміри яких залежать від оцінки добробуту його членів. Кількість голосів у кожної країни безпосередньо залежить від розміру її внесків. Штаб-квартира знаходиться у Вашингтоні.

У 50-і роки МБРР почав спеціалізуватися на фінансуванні «проектів розвитку» в галузі сільського господарства, будівництва і промисловості. Збільшується кількість кредитів, що надаються для здійснення програм «структурного регулювання», тобто на повну перебудову економіки.

Діяльність МБРР дедалі тісніше поєднується з діяльністю і політикою МВФ, коли надаються «обумовлені кредити», тобто кредити під зобов’язання держави провадити рекомендовані МВФ і МБРР реформи. «Обумовлені кредити» видаються на термін до 25 років на умовах ставки з «плаваючими» відсотками, яка переглядається кожні півроку.

Статутний капітал МБРР у 1987 році був доведений до 85 млрд. доларів США. Для оперативної діяльності банк постійно залучає кошти переважно через випуск облігаційних позик на національних ринках капіталів більш ніж ста країн світу, а також на європейському ринку.

Пост президента МБРР традиційно обіймає представник США. МБРР має дві спеціалізовані філії. Одна з них – Міжнародна фінансова корпорація (МФК), яка покликана фінансувати підприємства приватного сектора в країнах- членах МФК. Корпорація надає позики на 15 років. Вона має право безпосередньо брати участь в акціонерному капіталі підприємств, що будуються або розширюються, з правом подальшого перепродажу акцій приватним підприємцям. Другою філією МБРР є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), яка спеціалізується на сприянні економічному розвитку найбільш економічно відсталих країн світу шляхом надання пільгового фінансування. Це безвідсоткові кредити на 50 років із 10-річним пільговим періодом, протягом якого стягуються тільки комісійні в розмірі 0,75 % на адміністративні витрати. 90 % кредитів МАР надає країнам із найнижчим рівнем життя.

МФВ є центральним регулюючим органом світової валютної системи. Він встановлює основні правила міждержавних відносин у валютній сфері. Основними завдання МВФ є:

– забезпечення постійного механізму міжурядових консультацій і співробітництва у валютних питаннях;

– стабілізація валютних курсів;

– запобігання конкурентному знеціненню грошової одиниці;

– встановлення між країнами-членами багатосторонньої системи платежів за поточними операціями та усунення валютних обмежень з метою безперешкодного розвитку зовнішньоекономічного обміну;

– надання кредитів для врегулювання дефіцитів платіжних балансів;

– поновлення в деяких випадках міжнародної заборгованості шляхом випуску штучних резервних активів.

Фінансова база МФВ складається із внесків країн-членів цієї організації. До складу МФВ входять більш ніж 150 країн світу. Більшість поточних рішень фонду приймається не голосуванням, а шляхом консенсусу, що розширює можливості невеликих держав висловлювати і захищати власну точку зору. Роль МВФ у світовій економіці, його кредитна діяльність стали важливими елементами стратегії врегулювання проблеми міжнародної заборгованості.

Основна особливість МВФ як кредитора – це його можливості впливати на господарську політику національних урядів. У кожному випадку розробляється державна програма фінансово-економічної стабілізації або структурної адаптації. Деякі країни-позичальники мають досить тверді економічні позиції, зрілий науковий потенціал для самостійної розробки власних програм. Після схвалення цих програм МВФ вони одержують потрібні ресурси.

МФВ висуває ряд умов надання позик і кредитів:

– стабілізація економіки;

– зниження бюджетного дефіциту;

– стимулювання інвестиційних процесів;

– зменшення дотацій збитковим підприємствам і галузям;

– заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни і виконання зобов’язань перед зовнішніми кредиторами;

– офіційне використання ринкового обміну курсу гривні щодо іноземних валют;

– реалізація програми структурної перебудови та приватизації;

– здійснення митної політики з метою створення сприятливих умов для міжнародної торгівлі;

– скасування обмежень щодо рівня рентабельності для підприємств при переході до оподаткування прибутку.

МВФ використовує декілька механізмів фінансової допомоги.

Звичайне кредитування – це програма stand-by та програма розширеного кредитування EFF.

Пільгове кредитування – механізм розширеного фінансування структурної перебудови ЕSAF та механізм фінансування системних перетворень STF.

Компенсаційне та надзвичайне кредитування – CCFF.

Додаткове резервне кредитування – SRF.

Стенд-бай (stand-by agreement) – угода про резервні кредити між МВФ та країною-членом цієї організації, яка надає додаткові права позики до вже наявних у неї в таких ситуаціях, як тимчасова криза платіжного балансу.

Транш (від фр. franche – допомагати) – частковий платіж великої грошової суми. У МВФ перші 25 % позики називаються золотим або резервним траншем. Отримання наступних траншів кредиту, як правило, пов’язано з успішним виконанням попередніх.

Три міфи про наслідки дефолту.

1. Зарубіжні активи країни, що відмовилася платити борг, неминуче потрапляють під арешт.

2. Усі потенційні кредитори відмовляться від співробітництва з недобросовісними боржниками.

3. Режим міжнародної торгівлі щодо боржника стане більш жорстким.

Єдине, що настає реально і неминуче, – це втрата інтересу кредиторами до подальшого інвестування необов’язкового боржника.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) був створений 25.05.90 на основі міжурядових угод щодо сприяння проведення реформ в країнах Центральної Європи в умовах переходу до ринкових відносин (штаб-квартира в Лондоні). ЄБРР є комерційним банком, і тому умови його кредитування відрізняються від умов кредитування МВФ та МБРР.

У своїй діяльності ЄБРР керується наступними принципами.

1. Банк не повинен конкурувати з іншими організаціями.

2. Банк спеціалізується на сприянні проведення реформ у країнах з плановою економікою

3. Кошти вкладаються, головним чином, у приватний сектор, причому тільки в певні галузі (об’єкти енергетики, агропромислового комплексу, реконструкція металургійних комбінатів).

До основних напрямів фінансової підтримки належать:

– надання прямих кредитів і участь у спільному (з іншими кредиторами) фінансуванні;

– інвестування акціонерного капіталу підприємств приватного і державного сектора;

– гарантоване розміщення цінних паперів, випущених як підприємствами приватного, так і державного сектора;

– забезпечення вказаним підприємствам доступу до внутрішніх і міжнародних ринків капіталу шляхом надання гарантій, фінансових консультацій;

– надання або участь у позиках і здійснення технічного сприяння для реконструкції та розвитку інфраструктури.

Вимоги ЕБРР до тих, хто прагне отримати кредити.

1. Зацікавлений у кредиті чи представник банку повинні підготувати економічну модель використання і повернення кредиту (бізнес-план).

2. Кредит видається під заставу, що перевищує суму кредиту в 1,5 – 2 рази.

3. Зацікавлена сторона повинна ввійти до проекту з власним капіталом у співвідношенні 70:30.

4. Розмір власних активів підприємства не повинен перевищувати 2,5 млн. дол. США.

5. Мінімальна сума кредиту, яка може виділятися по лінії ЄБРР, складає 50 тис. дол., максимальна – 2,5 млн. дол.

Відмінності між МВФ та Світовим банком

Більшість людей має лише приблизне уявлення про те, чим займаються ці організації, і мало хто може сказати, чим і як вони відрізняються. Навіть ініціатор їх створення Джон Мейнард Кейнс, якого багато хто вважає найвидатнішим економістом ХХ століття, визнав на першому урочистому засіданні Міжнародного валютного фонду, що його здивували назви: він вважав, що Фонд необхідно було б назвати банком, а Банк – фондом. Плутанина була вже тоді.

Світовий банк і МВФ, відомі як Бреттон-Вудські інституції (за назвою містечка у Нью-Гемпширі, США), які були створені у липні 1944 року представниками 44 країн, є двома тісно пов’язаними установами, що підтримують світову економічну та фінансову системи. Не є випадковим те, що було створено дві установи, а не одну. Міжнародне співтовариство свідомо прагнуло встановити поділ праці, створюючи дві організації. Фахівці, що мають справу з МВФ і Світовим банком, знають, що це зовсім різні установи. Для решти світу тонкощі поділу праці ще більш таємничі, ніж сама діяльність даних організацій.

Схожість між Світовим банком і МВФ ще більше заплутує ситуацію. При поверховому підході ці установи мають чимало спільного. Обидві належать урядам країн-членів, які ними управляють. Китайська Народна Республіка – країна, чисельність населення якої значно більша, ніж інших країн світу, є країною-членом, як і найбільш промислово розвинена держава – Сполучені Штати Америки. Справді, більшість країн світу входить до обох інституцій. Діяльність як Світового банку, так і МВФ пов’язана з економічними питаннями і спрямована на розвиток та зміцнення економік країн їх членів. Співробітники обох установ часто беруть участь у міжнародних конференціях, говорячи тією самою малозрозумілою мовою економіки і заяв про розвиток, або ж у засобах масової інформації з’являються матеріали про їх переговори з міністрами фінансів чи іншими членами урядів щодо таємничих програм економічної структурної перебудови. Обидві інституції проводять щорічні спільні збори, які широко висвітлюються службами новин. Як Світовий банк, так і МВФ мають штаб-квартири у Вашингтоні, де в поглядах на їх діяльність та на відмінності між ними існує майже така ж плутанина, як і в будь-якому іншому місці земної кулі. Впродовж багатьох років вони розташовувалися в одному будинку. Навіть сьогодні, знаходячись на протилежних сторонах вулиці недалеко від Білого Дому, ці дві установи мають спільну бібліотеку та інші заклади, регулярно обмінюються даними з економіки, інколи організовують спільні семінари, постійно проводять зустрічі з обміну інформацією та час від часу посилають спільні місії до країн-членів.

Однак, незважаючи на ці та інші спільні риси, Світовий банк та МВФ – це різні організації. Основна відмінність полягає у тому, що Банк є, перш за все, організацією розвитку, а МВФ – кооперативною організацією, яка прагне підтримувати належну систему міждержавних платежів і розрахунків. Кожна з цих установ має власні цілі, структуру, отримує фінансування з різних джерел, надає допомогу різним категоріям країн-членів і намагається досягти своєї мети, використовуючи власні специфічні засоби

Мета. Міжнародне співтовариство у Бреттон-Вудзі визначило завдання Світового банку, яке виражає його офіційна назва – Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), визначаючи його основним обов’язком фінансування економічного розвитку. Наприкінці 40-х років Банк надав перші позики на фінансування реконструкції зруйнованих війною економік країн Західної Європи. Після того, як країни, що отримали ці позики, досягли певного рівня економічної самостійності, Банк змістив основну увагу на допомогу найбіднішим країнам світу, яким він, починаючи з 40-х років, позичив понад 330 млрд. доларів США. Найголовніша мета Світового банку – сприяння економічному та соціальному прогресу країн, що розвиваються, допомога у підвищенні продуктивності так, щоб їх населення змогло жити краще й повноцінніше.

Для МВФ міжнародна спільнота визначила іншу мету. Створення МВФ було відповіддю на невирішені фінансові проблеми, які призвели до виникнення і затягування Великої депресії у США в 30-ті роки: раптові, непередбачувані зміни обмінних курсів національних валют та небажання держав дозволити обмін власної валюти на іноземну. Створений як добровільна кооперативна організація МВФ залучає до членства у ньому країни, що готові заради очевидних власних інтересів певною мірою поступитися національним суверенітетом і відмовитися від діяльності, що шкодить іншим державам-учасницям. Правила даної установи, викладені в Статтях Угоди МВФ, підписаної усіма її членами, становлять кодекс поведінки. Цей кодекс простий – він зобов’язує усі країни-члени дозволяти вільно й без обмежень обмінювати свої валюти на іноземні; інформувати МВФ про плановані зміни в їх фінансовій та монетарній політиці, які можуть впливати на економіку інших держав-членів та, наскільки це можливо, модифікувати цю політику, спираючись на поради МВФ, щоб врахувати інтереси усіх членів організації. Щоб допомогти країнам дотримуватися кодексу поведінки, МВФ розпоряджається спільним грошовим фондом, з якого держави-члени можуть брати позики, коли опиняються у скрутному становищі. Проте надання позик, на відміну від Світового банку, не є основним завданням МВФ. Його першочергове й найголовніше завдання полягає у спостереженні за монетарною та курсовою політикою країн-членів та нагляді за дотриманням кодексу поведінки. Оскільки МВФ зобов’язаний, за задумом, забезпечувати впорядковане та стабільне світове економічне зростання, він є ворогом несподіваних змін. Фонд отримує регулярні звіти про економічну політику й плани країн-членів, які він обговорює, коментує та повідомляє усім країнам-членам, щоб вони могли відреагувати, маючи повну інформацію про факти та чітке розуміння того, як їх власна внутрішня політика може вплинути на економіку інших країн. МВФ переконаний, що основною умовою світового процвітання є упорядкована монетарна система, яка сприяє розвитку торгівлі, створенню робочих місць, розширенню економічної діяльності та підвищенню рівня життя в усьому світі. Згідно з установчим

завданням, МВФ повинен наглядати за цією системою і підтримувати її.

Структура. МВФ є невеликою організацією (близько 2 300 співробітників) і, на відміну від Світового банку, не має філій та дочірніх установ. Більшість його співробітників працює у штаб-квартирі у Вашингтоні, хоча три невеликих офіси розташовані в Парижі, Женеві та Нью-Йорку при ООН. За професійним складом співробітники МВФ переважно економісти або фахівці з питань фінансів.

Структура Банку дещо складніша. Світовий банк складається з двох основних організацій – Міжнародного банку реконструкції та розвитку і Міжнародної асоціації розвитку (МАР). Крім того, з Банком пов’язані (хоча юридично і фінансово незалежні від нього) Міжнародна фінансова корпорація, яка мобілізує фінансування приватних підприємств у країнах, що розвиваються, Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів та Багатостороннє агентство гарантій інвестицій. Група Світового банку, кількість співробітників якої становить понад 10 000 чоловік, майже втричі перевищує МВФ; вона має понад 40 офісів в усьому світі, хоча 95 % персоналу працює у штаб-квартирі Банку у Вашингтоні, округ Колумбія. До числа працівників Банку входить широке коло фахівців: економісти, інженери, спеціалісти з містобудування, агрономи, статистики, юристи, керівники портфельних проектів, особи, що займаються оформленням позик, експерти, що дають оцінку проектам, а також фахівці у сфері телекомунікацій, водопостачання і каналізації, перевезень, освіти, енергетики, сільського будівництва, охорони здоров’я тощо.

Джерела фінансування. Світовий банк – це інвестиційний банк, який є посередником між інвесторами та отримувачами, позичаючи кошти в одних та надаючи позики іншим. Більшість коштів, які йдуть на фінансування розвитку, МБРР отримує завдяки запозиченням на фінансових ринках шляхом випуску облігацій (які мають рейтинг ААА, оскільки їх сплата гарантується урядами країн-членів) і продажу їх індивідуальним особам та приватним інституціям у більш ніж 100 країнах світу. Партнер Банку з надання позик на пільгових умовах – МАР – фінансується переважно за рахунок внесків країн-донорів. Банк є основним позичальником на світових ринках капіталу і найбільшим позичальником-нерезидентом практично в усіх країнах, де продаються випущені ним цінні папери. Він також позичає гроші шляхом продажу облігацій і векселів безпосередньо урядам, установам, що їх представляють, та центральним банкам. Надходження від продажів цих цінних паперів, у свою чергу, позичаються країнам, що розвиваються, за прийнятними відсотковими ставками, щоб допомогти у фінансуванні проектів і здійсненні програм стратегічних реформ, мета яких – забезпечення економічного зростання.

Незважаючи на слова Кейнса про плутанину, МВФ не є ані банком, ані посередницькою установою між інвесторами та отримувачами коштів. Однак він розпоряджається значними ресурсами, які нині оцінюються у понад 215 млрд. дол. США. Ці ресурси надходять від підписки за квотами або членських внесків, які сплачують МВФ 182 країни-учасниці. Кожна з них вносить до цього загального пула ресурсів певну суму коштів, пропорційну до її економічного потенціалу (багатші країни платять більше, а бідніші – менше). Тоді як Банк позичає і надає позики, МВФ схожий більше на кредитний союз, члени якого мають доступ до спільного пула ресурсів (сукупної суми їх індивідуальних внесків), створений для надання їм допомоги у разі необхідності. Хоча за спеціальних і дуже обмежених умов МВФ позичає в офіційних організацій (однак не на приватних ринках), всеж при фінансуванні своїх операцій він спирається на власні квоти. Відповідність цих ресурсів переглядається кожні п’ять років.

Отримувачі фінансування. Світовий банк не надає позик ані розвиненим країнам, ані приватним особам, а лише платоспроможним урядам країн, що розвиваються. Чим бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати позику від Банку. МБРР надає позики країнам, що розвиваються, валовий національний продукт (ВНП) на душу населення яких перевищує 1 305 дол. США. (ВНП на душу населення, що насправді є не таким грізним терміном, як це звучить, є мірою добробуту країни і отримується шляхом поділу вартості товарів і послуг, вироблених у країні за рік, на чисельність її населення). Ці позики надаються за відсотковою ставкою, що незначно перевищує ринкову ставку, за якою позичає сам Банк, і повинні погашатися впродовж 12 – 15 років. На практиці позики МАР надаються здебільшого країнам, щорічний дохід на душу населення яких не перевищує 865 дол. США. Позики МАР є безвідсотковими і підлягають сплаті протягом 35 – 40 років.

На відміну від цього, на фінансову допомогу від МВФ мають право усі країни-учасниці – як багаті, так і бідні. Підтримка впорядкованої та стабільної міжнародної валютної системи вимагає виконання усіма учасниками системи власних фінансових зобов’язань щодо інших учасників. Членство в МВФ дає право кожній країні, яка відчуває дефіцит іноземної валюти, що перешкоджає їй виконувати зазначені зобов’язання, на тимчасовий доступ до загальних валютних ресурсів МВФ задля вирішення даної проблеми, яка стосується найчастіше проблем платіжного балансу. Ці проблеми можуть виникати незалежно від економічного потенціалу та рівня ВНП на душу населення, тому майже всі країни-члени МВФ, починаючи від найменшої, що розвивається, до найбільш промислово розвиненої, були змушені у той чи інший час звертатися за підтримкою до МВФ і отримувати від нього фінансову допомогу, щоб вистояти у важкі часи. Відсоткові ставки позик МВФ дещо нижчі від ринкових, проте не настільки пільгові, як ставки позик МАР із групи Світового банку. За допомогою позик МВФ країни можуть виграти час, необхідний для коригування економічної політики та відновлення зростання, не вдаючись до заходів, що можуть зашкодити економікам інших країн-учасниць.

Операції Світового банку. Світовий банк було створено для підтримки бідних країн шляхом надання їм технічної допомоги та фінансування проектів і стратегічних заходів, які дозволять реалізувати їх економічний потенціал. Банк розглядає розвиток як сукупність довгострокових комплексних заходів.

Впродовж перших двох десятиліть свого функціонування Світовий банк дві третини допомоги спрямовував на проекти, пов’язані з енергетикою та транспортними перевезеннями. Хоча вони (так звані проекти розвитку інфраструктури) і зараз мають важливе значення, останнім часом Банк значно урізноманітнив свою діяльність, що пов’язано з набуттям ним досвіду та кращим розумінням процесу економічного розвитку.

Банк приділяє особливу увагу проектам, які можуть безпосередньо покращити життя найбідніших верств населення у країнах, що розвиваються. Прямому залученню цієї групи населення до економічної діяльності сприяють позики на розвиток сільського господарства та сільське будівництво, розвиток малих підприємств і міського господарства. Банк надає підтримку бідним у підвищенні продуктивності праці та отриманні доступу до таких життєво необхідних речей, як чиста вода та каналізація, охорона здоров’я, допомога у плануванні сім’ї, харчування, освіта й житло. Проекти, спрямовані на розвиток інфраструктури, також зазнали змін. У проектах, пов’язаних із транспортними перевезеннями, більша увага почала приділятися будівництву доріг між сільськими господарствами й ринками. Проекти з електроенергетики вже не зосереджуються винятково на містах, а дедалі більшу увагу привертає освітлення, забезпечення електроенергією сіл і невеликих господарств. Проекти, пов’язані з розвитком промислових підприємств, надають більшого значення створенню робочих місць на малих підприємствах. Там, де це доцільно, використовується трудомістке будівництво. Крім проектів, пов’язаних з електроенергетикою, Банк підтримує програми використання нафти, газу, вугілля, деревини та біомаси як альтернативних джерел енергії.

Банк надає переважну частину фінансової і технічної допомоги країнам, що розвиваються, підтримуючи конкретні проекти. Хоча МБРР та МАР надають свої позики на різних фінансових умовах, обидві інституції використовують однакові стандарти при оцінці якості проектів. Рішення щодо того, яка з організацій – МБРР чи МАР – фінансуватиме проект, залежить від економічної ситуації в країні, а не від характеристик проекту.

Країни-члени Банку, які є позичальниками, отримують від нього і технічну допомогу. Найзначніша частина фінансованої Банком технічної допомоги, яка недавно перевищила 1 млрд. дол. на рік, становить компонент позик та кредитів Банку, що надаються для інших цілей. Виріс і обсяг фінансованої Банком технічної допомоги для самостійних позик та підготовки проектів. Банк є виконавчою організацією щодо проектів технічної допомоги, фінансованих через Програму розвитку ООН, пов’язаних із розвитком сільського господарства і сільським будівництвом, розвитком енергетики та економічним плануванням. Враховуючи економічну ситуацію в багатьох країнах-членах, сьогодні Банк спрямовує технічну допомогу переважно на інституційний розвиток і розробку макроекономічної політики.

Кожен проект, що підтримується Світовим банком, розробляється у тісній співпраці з урядами країн та місцевими агентствами, а часто – разом з іншими багатосторонніми організаціями допомоги. Справді, близько половини проектів, яким Банк надав підтримку, отримували фінансування з інших джерел – від власних держав, багатосторонніх фінансових та експортно-кредитних інституцій, що безпосередньо фінансують купівлю товарів і послуг, а також з таких приватних джерел, як комерційні банки.

Надаючи послуги країнам, що розвиваються, Банк не конкурує з іншими джерелами фінансування. Він підтримує лише ті проекти, для яких у розумні строки не вдається залучити необхідний капітал з інших джерел. Своєю діяльністю Банк прагне зміцнити економіку країн, яким він надає позики, з тим, щоб вони могли відмовитися від використання його ресурсів і задовольняти власні фінансові потреби із традиційних джерел капіталу на прийнятних для них умовах.

Сфера діяльності Банку набагато ширша, ніж його кредитні операції. Оскільки рішення щодо позик залежать від економічного становища країни-позичальника, Банк ретельно вивчає її економіку та потреби галузей, в які планується спрямувати позики. Такий аналіз допомагає у визначенні відповідної довгострокової стратегії допомоги економічному розвитку.

Впродовж багатьох років здійснюється відхід країн від фінансування МБРР і МАР. Із 34 найбідніших країн, які отримували позики МАР, починаючи з перших років її діяльності, понад 20 країн досягли таких успіхів, що вже не потребують коштів МАР, і це дозволяє використати їх для допомоги країнам, що стали членами Банку пізніше. Також близько 20 країн, що раніше позичали кошти в МБРР, вже не потребують цих позик. Яскравим прикладом є Японія, яка протягом 14 років користувалася позиками МБРР, а нині сама позичає значні суми Банку.

Операції МВФ. У п’ятдесятирічній історії МВФ можна виділити два окремі періоди. Впродовж першого, який завершився у 1973 році, МВФ спостерігав за дотриманням загальної конвертованості основних валют, системою фіксованих обмінних курсів, прив’язаних до вартості золота, та надавав короткострокове фінансування країнам, які потребували швидкого вливання іноземної валюти для підтримання паритету своїх валют або пристосування до змін економічної ситуації. Труднощі, пов’язані з підтриманням фіксованих обмінних курсів, призвели до нестабільності монетарної і фінансової систем світу та змусили світове співтовариство замислитися над тим, як забезпечити найбільш ефективну діяльність МВФ за умови плаваючих обмінних курсів. Після п’яти років аналізу й переговорів (1973 – 1978) із внесенням поправок до статуту МВФ, якими розширювалися його функції, дозволяючи вирішувати проблеми, що постали після краху системи валютних паритетів, розпочався другий період діяльності МВФ.

По-перше, МВФ продовжує спонукати своїх членів до забезпечення обміну без обмежень національних валют на валюти інших країн-членів. Станом на травень 1996 року 116 країн-членів погодились на повну конвертованість національних валют. По-друге, замість здійснення моніторингу країн-членів щодо дотримання ними зобов’язань у системі фіксованого обмінного курсу, МВФ наглядає за економічними заходами, які впливають на платіжний баланс цих країн у легалізованому режимі плаваючого обмінного курсу. Нагляд забезпечує можливості раннього попередження будь-якої проблеми, пов’язаної з валютним курсом або платіжним балансом. МВФ у цьому випадку відіграє переважно консультативну роль. Він організовує регулярні (як правило, щорічні) наради зі своїми членами, аналізуючи їх економічне становище та повідомляючи про наявні та потенційні проблеми, зумовлені їх економічною політикою, а також інформуючи про це країни-члени. По-третє, МВФ продовжує надавати коротко- та середньострокову фінансову допомогу країнам-членам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Ця фінансова допомога здебільшого включає надання МВФ конвертованої валюти для поповнення вичерпаних валютних резервів країни-члена, однак лише за умови, що уряд даної країни вживатиме заходів, спрямованих на коригування економічної політики, яка призвела до виникнення проблеми з платіжним балансом. Роль МВФ у таких випадках полягає не в подальшому субсидуванні дефіциту платіжного балансу, а в полегшенні складного переходу країни до життя відповідно до наявних засобів.

Як МВФ допомагає своїм членам на практиці? Отримання допомоги від Фонду залежить, перш за все, від платіжного балансу країни-учасниці, узгодженості його платежів і надходжень. Іноземні платежі повинні бути більш-менш збалансованими: в ідеальному випадку країна повинна отримувати стільки ж, скільки вона сплачує. Якщо фінансові проблеми призводять до того, що вартість валюти країни-учасниці та її товарів випадають із загального ряду, то неминучими будуть і труднощі з платіжним балансом. Якщо це станеться, то країна-учасниця на підставі статей Угоди може звернутися за допомогою до МВФ.

Для ілюстрації розглянемо приклад невеликої країни, основою економіки якої є сільське господарство. Аби полегшити торгівлю, її уряд, як правило, прив’язує національну валюту до конвертованої валюти: певну кількість одиниць національної валюти до одного долара США або одного французького франка. Незважаючи на те, що обмінний курс час від часу змінюють, щоб врахувати зміни у відносних цінах, ставку національної валюти здебільшого завищують, встановлюючи її, наприклад, таким чином, що одна одиниця національної валюти відповідає одному долару США, тоді як на підставі відносних цін можна припустити, що більш реалістичним було б співвідношення двох одиниць національної валюти до одного долара США. Однак уряди часто піддаються спокусі і погоджуються із завищенням курсу національної валюти, оскільки тоді імпорт дешевший, ніж він був би у разі встановлення належного курсу.

На жаль, існує й зворотний бік медалі – завищений курс національної валюти робить експорт дорожчим і, отже, менш привабливим для іноземних покупців. Тому якщо курс національної валюти завищений, то надходження від експорту зменшаться (експорт стає надто дорогим) і зростуть видатки на імпорт (імпортні товари дешеві і їм надається перевага порівняно із вітчизняними). Як наслідок, країна заробляє менше, видає більше, виникає борг і вона опиняється у скрутному становищі, яке до того ж зазвичай загострюється іншими економічними проблемами. Фермери, опинившись у ситуації, коли експорт їх продукції зменшився, а уряд встановив низькі ціни на внутрішньому ринку, змушені або займатись нелегальним експортом, або взагалі втрачають стимул до виробництва. Багато хто залишає сільське господарство й шукає роботу в перенаселених містах, що призводить до примноження соціальних та економічних проблем. Скорочення вітчизняного сільськогосподарського виробництва змушує державу використовувати і так незначні (внаслідок зменшення експортних надходжень) валютні резерви для закупок продовольства за кордоном. Платіжний баланс небезпечно спотворюється.

Країна, що є членом МВФ, у такій скрутній ситуації може звернутися до Фонду за консультативною та фінансовою допомогою. Спільними зусиллями вони можуть спробувати усунути причини платіжного дисбалансу, розробляючи комплексну програму, яка, залежно від конкретної ситуації, може містити підвищення цін виробника на сільськогосподарську продукцію, що сприятиме виробництву і запобігатиме міграції до міст; зниження відсоткових ставок, щоб підвищити доступ до кредитів та впровадити зміну валютного курсу таким чином, щоб він відображав світові ціни, обмежуючи цим імпорт і підвищуючи конкурентоспроможність експорту.

Оскільки реорганізація економіки, пов’язана із впровадженням цих реформ, є болісною і потребує чималих коштів, МВФ надаватиме позики для субсидування стратегічних реформ впродовж перехідного періоду. Для забезпечення найбільш ефективного використання цих коштів, МВФ здійснює ретельний нагляд за економічними успіхами країни у цей час, надаючи, у разі потреби, технічну допомогу та інші консультативні послуги.

Крім підтримки своїх членів, МВФ надає технічну допомогу центральним банкам, для встановлення та реформування податкових систем, а також створення агентств, що займаються збором та поширенням економічних статистичних даних. МВФ має право випускати особливий вид грошей, так звані СДР (спеціальні права запозичення), щоб забезпечити своїх членів додатковою ліквідністю. СДР, які з технічного погляду є фідуціарними активами, можуть зберігатися країнами-членами як частина їх монетарних резервів або використовуватися замість національних грошових одиниць в операціях з іншими країнами. Досі МВФ випустив трохи більше 21,4 млрд. СДР, що становить приблизно 30 млрд. дол. США.

Впродовж кількох останніх років МВФ у відповідь на зростаючий інтерес світового співтовариства до повернення до стабільнішої системи обмінних курсів, що дозволило б зменшити нинішні коливання вартості валют, зміцнює контроль за економічною політикою країн-членів. У статтях Угоди МВФ існують положення, які дозволяють Фонду відігравати активнішу роль, якщо світова спільнота вирішить здійснювати жорсткіше управління плаваючими обмінними курсами або навіть повернутися до системи фіксованих валютних курсів.

Оцінити успіхи діяльності МВФ протягом десятиліть складно, оскільки завдання МВФ полягає у відверненні фінансових криз або запобіганні їх загостренню. Більшість спостерігачів вважає, що до успіхів МВФ необхідно віднести відвернення кризи боргів у 80-х роках, яка могла призвести до краху світової фінансової системи. Фонд здобув також певне визнання, надаючи допомогу у створенні ринкової економіки в країнах колишнього Радянського Союзу та швидко відреагувавши на кризу мексиканського песо у 1994 році, проте основна його заслуга полягає у постійній ненав’язливій підтримці довіри до міжнародної системи. Ви ніде не побачите моста або лікарні, побудованої МВФ, однак, купуючи японський фотоапарат та керуючи автомобілем іноземного виробництва або без проблем обмінюючи долари та фунти на іншу валюту під час відпустки, ви користуєтесь розвитком міжнародної торгівлі протягом останніх п’ятдесяти років та конвертованістю валюти, що було б неможливим без світової монетарної системи, яку було створено за підтримки МВФ.

Співпраця між МВФ та Світовим банком. Хоча Світовий банк і МВФ – це окремі установи, між ними налагоджено тісну співпрацю, яка розпочалася з моменту заснування цих установ і стала ще міцнішою, починаючи з 70-х років. Відтоді у діяльності Банку дедалі сильніше враховувалося усвідомлення того факту, що прискорення економічного й соціального розвитку відбувається лише у разі втілення обґрунтованої фінансової та економічної політики. МВФ дійшов висновку, що хибна фінансова й економічна політика часто тісно пов’язана з довгостроковим неефективним використанням ресурсів, і таку ситуацію важко виправити короткостроковими коригуваннями фінансової політики. Так, наприклад, навряд чи принесе користь розробка Банком довгострокового проекту зрошення, який має сприяти експорту бавовни, якщо ситуація з платіжним балансом країни настільки нестабільна, що ніхто з іноземних покупців не хоче мати з нею справи. З іншого боку, мало користі дасть допомога МВФ у встановленні обґрунтованого обмінного курсу національної валюти країни, якщо виробництво бавовни на експорт не дозволить підтримувати цей обмінний курс впродовж середньо- або довгострокового періоду. Ключ до вирішення цих проблем – реструктуризація галузей економіки таким чином, щоб можна було реалізувати економічний потенціал проектів у всьому народному господарстві; стабільність економіки дозволить підвищити ефективність окремого проекту.

Близько 75 % позик Банку спрямовуються в конкретні проекти будівництва доріг, дамб, електростанцій, розвитку сільськогосподарських і промислових підприємств. Оскільки у 80-х роках розпочався загальний спад світової економіки, Банк розширив свої кредитні операції, включивши до них позики, призначені на структурну перебудову та галузеву адаптацію. Вони дозволяють країнам, що розвиваються, пристосувати свою економічну політику та перебудувати наявні структури з урахуванням серйозних проблем платіжного балансу, які загрожують економічному розвитку. Основною метою позик на структурну перебудову й адаптацію є реструктуризація економік країн, що розвиваються, і створення бази для сталого економічного розвитку. Позики підтримують програми, спрямовані на запобігання і відвернення економічних криз за допомогою економічних реформ і змін в інвестиційних пріоритетах. Використовуючи так зване кредитування на базі економічних заходів, Банк стимулює економічне зростання у країнах із значним боргом, зокрема, в країнах Латинської Америки та африканських країнах, що розташовані на південь від Сахари, які втілюють (часто болісно у соціальному плані) розраховані на довгострокову перспективу програми економічної адаптації.

МВФ переглядає свою політику обмеження фінансової допомоги короткостроковими кредитами. Оскільки дефіцити платіжного балансу зростають, а довгострокові структурні реформи економік країн-членів мають на меті їх ліквідацію, МВФ збільшив обсяг і строк доступу до фінансової допомоги. Таким чином, МВФ визнав, що проблеми з платіжним балансом зумовлені лише тимчасовим браком ліквідності і неадекватною фінансовою та бюджетною політикою, тривалими перекосами в структурі економік країн-членів, виправлення яких вимагає реформ, розрахованих на багато років. Це передбачає тіснішу співпрацю зі Світовим банком, який має досвід і вміння, необхідні для усунення структурних перешкод на шляху до зростання.

Наслідком зосередження останнім часом уваги на структурних реформах стало тісне поєднання зусиль Світового банку і МВФ та обмін конкретним досвідом. Таке зближення прискорила криза боргів, зумовлена неспроможністю країн, що розвиваються, сплачувати величезні позики, які вони взяли наприкінці 70-х і на початку 80-х років. Криза боргів показала, що економічний розвиток може бути стабільним лише у разі ефективного використання ресурсів за умови існування стабільного монетарного та фінансового середовища.

Базою для співпраці Банку з МВФ є регулярна та часта взаємодія економістів і фахівців, що займаються оформленням позик і працюють в одній країні. Внесок персоналу Банку у цей взаємний обмін полягає у довгостроковому підході до повільного процесу розвитку та в ґрунтовному знанні структурних вимог і економічного потенціалу країни. Внесок персоналу МВФ – це його власне бачення повсякденних можливостей країни підтримувати потік платежів кредиторам та залучати від них інвестиційне фінансування, а також ступеня інтегрованості країни в світову економіку. На додаток до такого обміну інформацією здійснюється координація надання фінансової допомоги країнам-членам. Так, наприклад, Банк схвалює позики на структурну перебудову та галузеву адаптацію для більшості країн, які користуються його фінансовою підтримкою. Крім того, обидві інституції заохочують інших кредиторів, як приватних, так і урядових, брати участь у спільному фінансуванні проектів та мобілізують кредити для країн, які їх потребують. Співпраця між Бреттон-Вудськими інституціями має два наслідки: визначення програм, які сприятимуть зростанню в стабільному економічною середовищі, та координація фінансування, яке забезпечить успіх цих програм. Інші кредитори (зокрема, комерційні банки) часто надають кредити лише після того, як переконаються у задовільному виконанні країною-позичальником програми структурної перебудови.

В останнє десятиріччя співпрацю між Банком та МВФ було офіційно визнано встановленням процедур МВФ, які передбачають надання кредитів найбіднішим країнам-членам за ставками, нижчими від ринкових. Ці процедури дозволяють МВФ спрямувати кошти на суму до 12 млрд. дол. США приблизно 70 країнам, які здійснюють структурну перебудову економіки з метою покращання платіжного балансу і прискорення економічного зростання. Світовий банк приєднався до МВФ, надаючи додаткові кошти цим країнам через МАР. Однак МАР може забезпечити фінансування лише незначної частки мінімальних потреб у зовнішньому пільговому кредитуванні. На щастя, уряди ряду країн та міжнародні агентства схвально відгукнулися на спеціальну програму дій Банку, призначену для країн із низькими доходами та значними боргами, гарантуючи додаткових 7 млрд. дол. США для програм спільного фінансування, розроблених Банком.

Світовий банк та МВФ мають різні повноваження, що дозволяють їм (кожному у свій спосіб) робити внесок у стабільність світової монетарної і фінансової системи та забезпечення збалансованого економічного розвитку в усіх країнах-учасницях. З часу їх створення перед обома інституціями постали проблеми, пов’язані з необхідністю пошуку нових шляхів допомоги своїм членам за умов змінних економічних обставин. Банк розширив допомогу, переорієнтувавшись з окремих проектів на ширші аспекти економічної реформи. Водночас МВФ вийшов за межі простого коригування платіжних балансів і брав участь у структурних реформах економік своїх членів. Деяка подібність діяльності цих двох інституцій неминуча, внаслідок чого важливого значення набуває співпраця між Банком і МВФ. Розробка програм, які сприятимуть більш повній інтеграції економік країн-учасниць у світову монетарну та фінансову систему і водночас стимулюватимуть економічне зростання, і надалі залишається найважливішою проблемою обох Бреттон-Вудських інституцій.

Основні функції та завдання Міжнародного валютного фонду та Світового банку

Основні функції та завдання Міжнародного валютного фонду та Світового банку

Міжнародний валютний фонд

Світовий банк

Наглядає за міжнародною монетарною системою

Забезпечує стабільність валютних курсів та впорядковує валютні відносини країн-учасниць

Допомагає усім своїм членам – як розвиненим країнам, так і країнам, що розвиваються, – подолати тимчасові труднощі з платіжним балансом, надаючи їм коротко- та середньострокові кредити

Поповнює валютні резерви своїх членів шляхом розміщення СДР (спеціальних прав запозичення). Досі країнам-членам було надано пропорційно до їх квот 214 млрд. СДР

Формує власні фінансові ресурси головним чином за рахунок внесків за квотами країн-учасниць

Має у розпорядженні повністю сплачені квоти на загальну суму 145 млрд. СДР (близько 215 млрд. дол. США)

Має у своєму штаті 2 300 працівників з 182 країн-членів Прагне сприяти економічному розвитку найбідніших країн світу

Надає допомогу країнам, що розвиваються, шляхом довгострокового фінансування проектів і програм розвитку

Надає найбіднішим країнам, що розвиваються, ВНП на душу населення яких не перевищує 865 дол. США на рік, спеціальну фінансову допомогу через Міжнародну асоціацію розвитку (МАР)

Сприяє розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються, через свою організацію-філію – міжнародну фінансову корпорацію (МФК)

Формує основну частину власних фінансових ресурсів, роблячи запозичення на міжнародному ринку облігацій

Володіє акціонерним капіталом у розмірі 184 млрд. дол. США, частка внесків країн-учасниць у якому становить близько 10 %

Має у своєму штаті 7000 працівників з 180 країн-учасниць


Питання для перевірки засвоєних знань

1. У яких формах мають право здійснювати свою діяльність іноземні інвестори?

2. Наведіть основні ознаки іноземних інвестицій.

3. Назвіть основні форми виходу на зарубіжні ринки.

4. Охарактеризуйте проблеми іноземного інвестування в Україні.

5. Що негативно впливає на інвестиційний клімат в Україні?

6. Назвіть основні документи, що регламентують діяльність іноземних інвесторів.

7. Які пільги передбачено законодавством іноземним інвесторам?

8. Назвіть основні інститути міжнародної інвестиційної діяльності.

9. Які основні функції та завдання Міжнародного валютного фонду та Світового банку?

10. Охарактеризуйте операції, які виконує МВФ.

Тести для проведення контролю

До числа іноземних інвесторів відносять наступні категорії суб’єктів:

а) іноземні юридичні особи, іноземні фізичні особи, іноземні держави, міжнародні організації, вітчизняні фізичні особи;

б) міжнародні організації, іноземні держави, вітчизняні громадяни, що проживають за кордоном, іноземні фізичні особи (іноземні особи, особи без громадянства);

в) іноземні юридичні особи, іноземні держави, Національний банк України, іноземні фізичні особи;

г) міжнародні організації, іноземні юридичні особи, іноземні фізичні особи, іноземні держави, вітчизняні страхові компанії.


  • oldrussian.ru/s-o-hovanskij-vdpovdalnij-za-vipusk-a-o-vtushenko.html
  • oldrussian.ru/glava-dvenadcataya-v-kotoroj-avtor-rasskazhet-o-pravilah-polozhitelnogo-samoprogrammirovaniya-vsemogushij-razum-ili-prostie-i-effektivnie-tehniki-samoozdorovleniya.html
  • oldrussian.ru/16-pdzolisto-burozemn-kisl-poverhnevo-glejov-runti-na-delyuvalnih-suglinkah.html
  • oldrussian.ru/62-personla-kvalifikcijas-atbilstba-struktrvienbas-mru-un-uzdevumu-stenoanai.html
  • oldrussian.ru/264-l-k-voronova-fnansove-pravo-ukrani-voronova.html
  • oldrussian.ru/istochniki-ekonomicheskogo-rosta-rossii-i-ih-pravovoe-obespechenie-bili-zaslushani-i-obsuzhdeni-dokladi-predstavitelej-minekonomrazvitiya-rossii-zamestitel-ministra-a-v-dvorkovich-i-minpromnauki-rossii-zamestitel-ministra-v-n-fridlyanov.html
  • oldrussian.ru/300-pm-before-the-end.html
  • oldrussian.ru/razdel-v-buketi-iz-iskusstvennih-cvetov-ikebana-po-russki.html
  • oldrussian.ru/miscellaneous-furniture-general-specification-of-work-to-be-done-and-materials-to-be-used-in-the-building-of-the.html
  • oldrussian.ru/restr-mscevih-gromadskih-organzacj-nazva-obdnannya-stornka-4.html
  • oldrussian.ru/museums-school-life.html
  • oldrussian.ru/case-summaries-joint-study-on-global-practices-in-relation-to-secret-detention-in-the-context-of-countering-terrorism.html
  • oldrussian.ru/navchaln-posbniki-ser-shklna-bbloteka-programa-vipusku-socalno-znachushih-vidan-na-2004-rk-tematichnij-plan.html
  • oldrussian.ru/tiigrihppe-projekt-sisukord.html
  • oldrussian.ru/hedda-gabler-by-henrik-ibsen-5-films-about-christo-and-jeanne-claude.html
  • oldrussian.ru/chast-vdobavlyaem-submodalnosti-terapevticheskie-metafori.html
  • oldrussian.ru/element-1-question-12b3.html
  • oldrussian.ru/bologya-osnovi-ekolog-n-tarasova-golov-redaktor-g-shalenko-zast-golov-red.html
  • oldrussian.ru/classes-and-races-19.html
  • oldrussian.ru/and-for-all-the-men-who-wear-dolphins-5.html