§ 2. Загальні вимоги до правочинів - Удк 347(477)(075. 8) Ббк 67. 9(4Укр)404 я73 Р70


§ 2. Загальні вимоги до правочинів

Мета, до якої прагнуть суб'єкти при вчиненні правочину, може бути досягнута лише за умови дотримання ними відповідних пра­вових приписів.

У Цивільному кодексі 1963 р. не було статті, яка містила б зага­льні вимоги до правочинів, дотримання яких забезпечувало б їх Дійсність. Стаття 48 ЦК встановлювала загальне правило про те, Що «недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону». Тому ЦІ вимоги були сформульовані в літературі на підставі заборон, які містилися у інших статтях цього Кодексу.

При роботі над проектом Цивільного кодексу України потреба

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

в такій нормі була предметом дискусії, яка увінчалася бажаним результатом: включенням до тексту Цивільного кодексу статті 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину».

Та задоволення від наявності цієї статті змінилося на розчару­вання.

Як записано у частині 1 статті 203 ЦК, «зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства».

Не важко помітити розбіжність між назвою статті та змістом її першої частини, що виникла за волею невідомої особи на виріша­льному етапі, уже після прийняття Кодексу (це засвідчують збере­жені копії порівняльних таблиць проектів, які були підготовані для розгляду Верховною Радою у другому та третьому читаннях).

Це непорозуміння дещо згладжується нормою частини 1 стат­ті 215 ЦК, за якою підставою недійсності правочину є «недодер­жання в момент вчинення правочину сторонами вимог (!), які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою стат­ті 203 ЦК».

За допомогою принципу розумності (стаття З ЦК) та з враху­ванням методу системного аналізу слід зробити висновок про те, що зміст правочину не може суперечити вимогам цього Кодексу, тобто імперативним правилам поведінки.

Чинність правочину, відповідно до статті 203 ЦК, пов'язана з дотриманням такого:

  1. вимоги щодо учасника: фізична особа, яка вчиняє правочин,
    повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, юридич­
    на особа, яка вчиняє правочин, має діяти у межах своєї право­
    здатності;

  2. вимоги щодо змісту правочину: зміст правочину не може су­
    перечити вимогам цього Кодексу, інших актів цивільного законо­
    давства, а також моральним засадам суспільства;

  3. вимоги щодо узгодженості між змістом волі та змістом
    зовнішнього її вияву: волевиявлення учасника правочину має бути
    вільним, відповідати його внутрішній волі;

  4. правочин має бути спрямований на реальне настання право­
    вих наслідків, які обумовлені ним;

  5. вимоги щодо форми: правочин має вчинятися у формі, вста­
    новленій законом;

  6. вимоги щодо забезпечення інтересів дитини: правочин, що вчи­
    няється батьками, усиновлювачами, не може суперечити правам та
    інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

352


Вимоги щодо учасників правочину

У Цивільному кодексі встановлені, на­самперед, загальні вимоги до учасників правочину.

Якщо учасником правочину є фізична особа, вона повинна мати відповідний обсяг дієздатності. Проте перевірити цю обставину не завжди просто. Оскільки у паспортах громадян не ставляться від­повідні відмітки про обмеження їх цивільної дієздатності чи про визнання їх недієздатними, друга сторона може бути введена в оману. Потрібна іноді тривала бесіда з особою, щоб, скажімо, ви­явити правочин - обоє 'язок нотаріуса, до якого вона звернулася.



За позовом прокурора, в інтересах М. суд визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним но­таріусом.

Судом було встановлено, шо М. є інвалідом 1-ї групи внаслі­док душевної хвороби, визнаний судом недієздатним. Як за­значено у рішенні суду, нотаріус не з'ясував дієздатності М.

Пропозиції про необхідність особливих відміток у паспортах таких осіб подавалися неодноразово, але не одержали законодав­чої підтримки, оскільки була висловлена думка: це буде втручан­ням у їхнє особисте життя. Однак обмеження дієздатності особи чи визнання її недієздатною виходить за межі її особистого життя. Тому такі відмітки чи, можливо, включення імен цих осіб до єди­ної системи комп'ютерної інформації, доступ до якої мали б лише окремі службові особи, не може вважатися порушенням їх права на таємницю особистого життя.

Крім вимоги про дієздатність, фізична особа повинна у момент вчинення правочину перебувати в такому стані, який забезпечує їй можливість розуміти значення своїх дій та їх можливі наслідки.

Алкогольне, наркотичне чи токсичне сп'яніння, післятравма-тичний шоковий стан та інші обставини можуть сприяти тимчасо­вому розладу психіки і в результаті - позбавити дію, яку особа вчинила, вольового характеру.

Особа, яка є органом юридичної особи, повинна мати документ, що засвідчує її посаду, а представник фізичної чи юридичної осо­би повинен мати необхідне повноваження (доручення). Кожен з них, звичайно, має перебувати також у стані, який забезпечив би усвідомлення своїх дій та можливість керувати ними.

Окрім загальних вимог законом можуть встановлюватися спе­ціальні вимоги до учасників правочинів.

Так, за статтею 425 ЦК 1963 p., відчужувачем за договором до­вічного утримання могла бути лише непрацездатна особа. У стат-

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


ті 746 ЦК України ця спеціальна вимога знята. За Законом України «Про підприємництво», укладати договір на охорону державного майна могли лише державні юридичні особи, а здійснювати лом­бардні операції - лише державні організації та повні товариства.

Відповідно до частини 2 статті 68 ЦК, опікун не може здійс­нювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Отже, опікун не може бути суб'єктом цих правочинів.

Спеціальні вимоги можуть бути встановлені одностороннім актом, яким є оголошення конкурсу.

Спеціальні вимоги щодо страхувальників - фізичних осіб вста­новлювалися окремими страховиками у Правилах страхування. Найчастіше це проявлялося у встановленні для них вікової межі, а також вимог про відсутність певних хвороб.

Правомірність цих вимог з точки зору цивілістичної доктрини про рівну для всіх правоздатність видається проблематичною.

На вчинення цілої низки правочинів юридична особа му­сить мати ліцензію.

R . . Інтерес осіб, які вчиняють правочин, за-

имоги що о змісту довольняється завдяки виникненню прав
правочину та О5ов'язків5 їх зміні чи припиненню.

Зміст цих прав та обов'язків не може суперечити імперативним приписам законів та інших нормативно-правових актів, які встанов­люють відповідні вимоги та заборони.

Перелік цих вимог та заборон то розширювався, то звужувався. І був чималим. Так, за Цивільним кодексом 1963 p., наймачеві квартири заборонялося справляти з піднаймача більшу плату, ніж та, яка була визначена законом; за договором позики грошей між фізичними особами заборонялися проценти; строк довіреності не міг бути більшим ніж три роки; строк найму будівлі за договором між юридичними особами не міг перевищувати десяти років.

Заповідач не міг позбавити спадщини осіб, які за законом ма­ють право на обов'язкову її частку. За договором довічного утри­мання міг відчужуватися лише будинок або його частина.

Сторони не мали права знехтувати цими вимогами та заборона­ми. Більшість таких вимог та заборон - тепер уже минувщина.

Цивільний кодекс України встановлює ряд інших обов'язкових правил поведінки особи, яка бажає вчинити правочин.

Правочин вважається правозгідним, якщо він не суперечить ви­могам закону. Іншими словами, закон є критерієм правозгідності змісту правочину. Основним, але не єдиним.

Т54

Закони тих країн, у яких критерієм правозгідності договору ви­знавалися і моральні засади («добрьіе нравьі»), піддавалися крити­ці у радянській правовій літературі за те, що вони є, наче, механіз­мом відступу від законності, засобом маніпулювання законом на користь інтересів представників панівного класу.

Процес гуманізації людських відносин викликав необхідність перегляду такої позиції: для забезпечення дійсності правочинів зміст прав та обов'язків повинен відповідати не лише вимогам за­кону, а й справедливості та розумності, оскільки саме на них су­спільство вибудовує свої моральні засади.

«Приватні договори не можуть порушувати закони про публіч­ний порядок і норми моралі»,- записано у статті 6 Вступного роз­ділу «Про опублікування, наслідки і застосування законів» Фран­цузького цивільного кодексу'.

Випадки, коли правочини відповідали вимогам закону, але не узго­джувалися з моральними нормами, поодинокі. Та все ж вони існують.



У 1962 р. Л. народила дитину, батьком якої вважала Ч., з яким у шлюбі не перебувала. Ч. та К., батько Л., домовилися, шо остан­ній подарує Ч. будинок, а Ч. визнає дитину своєю. Однак, став­ши власником будинку, Ч. не виконав своєї обіцянки. У позові К. про визнання недійсним договору дарування суд відмовив.

Таке рішення суду було не лише незаконним. Суд правильно звернув увагу на те, що на обдарованого не може бути покладено жодних зобов'язань за договором дарування, але не зробив на під­ставі цього висновку, який належало б зробити: договір, за яким обдарований зобов'язувався до вчинення певної дії, мав би бути визнаний недійсним, з обов'язком повернути все те, що було предметом дарування.

Суперечив договір і моралі: дії фактичного батька, який пого­дився на визнання своєї дитини за винагороду, є аморальними.

Відповідне рішення суду не сприяло утвердженню добросовіс­ності у взаєминах між людьми, тому мало би бути скасоване. Та, на жаль, цього не сталося.



Французский гражданский кодекс / Цит. за: Code civil Paris, 2001.-СПб., 2004.


Р. уклала договір з Т.Ф. та С.Ф., за яким мала завагітніти від С.Ф., виносити, народити дитину і передати її подружжю. За такі послуги Р. одержала значну грошову суму, але передати дитину відмовилася.

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Оскільки Конвенція про права дитини забороняє будь-які фор­ми торгівлі дітьми, договір між Р. та Т.Ф. і С.Ф. має бути визнаний недійсним як такий, що також суперечить не лише закону, а й мо­ральним засадам суспільства.

У радянський період активним прихильником визнання не­дійсними правочинів, які суперечили вимогам моралі, був професор Д. М. Генкін.

Вимога щодо 20 листопада 1989 року Генеральна Асамб-

відповідності змісту лея ООН прийняла Конвенцію про права
правочину правам дитини. Готуючись до її підписання, УРСР

та інтересам дитини провела специфічне інспектування свого

законодавства. Наслідком цього стало до­повнення до статті 48 ЦК, яке було внесене Верховною Радою УРСР Законом від 28.01.1991 p.: «Недійсною є та угода, яка не від­повідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей».

Таке наголошення на необхідності звіряти зміст угоди з права­ми неповнолітніх дітей було вкрай необхідним.

Права дитини нехтувалися при проведенні обміну квартирами. Порушення прав дітей почастішали, коли після масової привати­зації квартир почався їх продаж. В пресі описувалися нерідко ви­падки, коли батьки-алкоголіки продавали квартири, не запитую­чи дозволу органу опіки та піклування на укладення таких до­говорів.

Права дитини мали би охоронятися і при укладенні договору застави.

Бажаного ефекту від такого доповнення статті 48 ЦК, на жаль, одержано не було. Вимога дотримання прав дитини при вчиненні правочинів залишалася довго непоміченою батьками, нотаріусами і навіть судами. Чи то від незнання, чи то від неготовності до такої радикальної зміни у підходах до оцінки законності правочину.

У частині 6 статті 203 ЦК ця вимога до правочину сформу­льована чіткіше. Насамперед, визначено суб'єктів, яких ця вимога стосується: ними є батьки та усиновлювачі.

У зазначеній нормі йдеться не лише про права, а й про інтереси дитини, які мають охоронятися при вчиненні правочину. Це зна­чить, що, розпоряджаючись навіть своїм особистим майном, бать­ки, усиновлювачі повинні зважати на інтереси дитини. Тому, якщо дитина займається музикою, продаж батьком свого піаніно може, за певних умов, вважатися протиправним актом.

Одночасно слід звернути увагу і на те, що у частині 6 статті 203

356

ЦК йдеться про дітей у найширшому розумінні цього слова, тобто не лише про тих, котрі не досягли повноліття, а й про повнолітніх, але непрацездатних сина чи дочку.

Є підстави сподіватися, що вимога дотримання прав дитини бу­де неухильно дотримуватися нотаріусами при посвідченні догово­рів купівлі-продажу, застави квартири, будинку тощо. Інша спра­ва, наскільки відповідальними виявляться органи опіки та піклу­вання, даючи дозволи на вчинення таких правочинів.

Теорія збитковості ТеоРія збитковості веде свій початок ще

F з римського права. Конституція, яка при-

право у писувалася Діоклеціану, допускала розі-

рвання договору продажу нерухомості через збитковість понад половину ціни.

Професор Євгеній Годеме визначав збитковість як шкоду, яку терпить одна із сторін у відплатному договорі, коли є нерівність у цінності благ, якими обмінюються сторони1.

Збитковими професор Є. Годеме називав договори, які пору­шують правила чесності, засвідчують експлуатацію однієї із сторін другою стороною.

Теорія збитковості правочину відтворена у законодавстві Франції.

Знецінення речі, яка була свого часу справедливо оцінена, не розглядається як збитковість. Це - непередбачені обставини, які не впливають на дійсність договору2.

«Збитковість» не стосується безвідплатних та ризикових дого­ворів, якими є, зокрема, договори страхування.

Сферою застосування цієї теорії були договори купівлі-про­дажу, міни, а також домовленість між співвласниками про поділ майна.

Так, якщо співвласники розділили майно, але частка одного з них була помітно більшою, другий мав право на відповідну до­плату.

Якщо за договором передалися нееквівалентні цінності, то не мало значення, що було цьому причиною. Сама по собі нерівно­цінність трактувалася як збитковість. Вимагалося лише, щоби збит­ковість існувала в час укладення договору. Наступне зростання ціни чи, навпаки, знецінення речі, не мало правового значення.

Оскільки вважається, що res mobilis - res vilis (рухома річ - річ

Евгений Годзмз. Общая теория обязательств.- М., 1948.- С. 86. Саветье Р. Теория обязательств.- М., 1972.- С. 190.

Українське цивільне право

Роздт У. Рух цивільних відносин. Правочини


дешева), теорія збитковості в римському праві стосувалося лише речей нерухомих.

У французькому праві теорія збитковості була поширена і щодо рухомих речей: шкода понад 'Л ціни давала покупцеві право вима­гати відповідної доплати. Але вважалося, що шкоду може терпіти лише продавець, оскільки обставини можуть примусити особу лише щось продати, але не купити.

У сучасних умовах ця остання теза є спірною, оскільки обста­вини можуть примусити особу не лише за безцінь продати, а й надто дорого купити, наприклад, ліки.

Теорія збитковості як знаряддя для недійсності всього договору чи окремої його частини в правничій літературі радянського періоду не набула поширення. Певно, саме тому не була відображена у законі.

Однак ця прогалина може бути без проблем заповнена за допо­могою аналогії права, відповідно до конституційного принципу верховенства права.



Харківським районним судом м. Києва задоволено позов К. О. до Б. Б. про визнання недійсним договору купівлі квартири. Судом було встановлено, шо відповідач - покупець скористав­ся схильністю позивача до вживання спиртних напоїв, який продав йому квартиру за 140 гривень. Суд констатував, шо ця сума не відповідає її справжній вартості .

Теорія збитковості може бути використана і для юридичного аналізу продажу в порядку приватизації державного майна за не­помірно низьку ціну або, навпаки, у разі укладення договору про виконання певної роботи за непомірно високу плату.

Явно збитковим для держави був приватизаційний договір між Фондом державного майна та Консорціумом «Інвестиційно-мета­лургійний союз», за яким 93,2 відсотки акцій «Криворіжсталі» було продано за «смішну», як висловилося одне закордонне теле-агентство, ціну - 802 млн дол.- стартова ціна пакету акцій стано­вила 3 млрд 806 млн гривень (приблизно 714 млн дол. США).

Фонд днржавного майна не допустив до участі в конкурсі іно­земні фірми, які пропонували понад 2 млрд дол. Виторг підприєм­ства за підсумками 2004 р. становив 1,9 млрд дол. США2.

Майновий комплекс Науково-дослідного інституту у центрі Києва площею 5089 кв. м було продано за 270 тис. гривень (тобто 50 тис. дол.), за ціною однокімнатної квартири1.

Одна з львівських фірм за договором з Міністерством транс­порту України одержала за аерофотозйомку одеського автобану сто мільйонів гривень. Кабальність для державного бюджету умо­ви цього договору може бути підставою для проведення відповід­ного перерахунку.

Можливо, була у цих випадках і протиправна домовленість між посадовими особами, які підписали ці договори, про схему «розрахунків» між ними.

Вимога щодо єдності Правочин, як уже зазначалося, є актом
змісту волі вольовим, він вчиняється завдяки тому,

та волевиявлення що воля особи набуває свого зовнішнього

прояву за допомогою слів, листа, тексту договору чи відповідної поведінки.

Цей зовнішній прояв волі має стосуватися не лише самого фак­ту вчинення правочину, а й його змісту та реального настання тих правових наслідків, якими вони зумовлюються.

Припускається, що те, що особа сказала, написала чи зробила, відповідає її дійсному бажанню викликати відповідні правові на­слідки. Іншими словами, що її внутрішня воля та зовнішній її прояв збігаються. Ця субпрезумпція є складовою частиною загаль­ної презумпції правозгідності правочину.

Презумпція такої єдності може бути спростована судом.

Неузгодженість між волею та її виявом може виникнути через нечітке формулювання змісту правочину. Така неузгодженість ма­тиме місце й тоді, коли сторони взагалі не мали наміру змінювати обсяг своїх прав та обов'язків (тобто, коли договір був фіктивним), чи фактично мали намір одержати за договором інші правові на­слідки, ніж ті, які були виписані в тексті договору, а також тоді, коли сторона діяла під впливом помилки, насильства, тяжкої об­ставини або у разі зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Правочин, як зазначив В. П. Шахматов, є єдністю суб'єк­тивного елемента - волі та об'єктивного елемента — виявлен­ня волі2.


Узагальнення практики розгляду судами м. Києва справ про визнання угод недійсними // Адвокат,- 2000.- № 3.- С. 39.

Закон і бізнес. 8 лютого 2005.- С. 12, 26 лютого 2005.- С 12; Юри­дична газета, 2005. № 7, 27 квітня.- С. 5.

Вечірні вісті. 24 березня 2005.- С. 4.

Шахматов В. П. Состави противоправньїх сделок...— С. 24.

358

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


Способи Оскільки правочин - це вольовий акт, то

волевиявлення. В0ЛЯ того'хто його вчиняє або хоче вчи-

Форма правочину НИ™' МаЄ бУ™ Доступною та зрозумілою

И ри ччпу для шших осіб Внутрішнє бажання, на-

мір укласти договір, якщо це не реалізується у певних словах чи вчинках, не має правового значення. Часом діти, протестуючи проти заволодіння річчю іншими, заявляють, що хотіли цього ра­ніше, - писав Гегель,- і добиваються свого. Для дорослих самого бажання замало, оскільки «форма суб'єктивності повинна досяг­ти об'єктивності»1.

Форма (від лат. forma) - це обриси, зовнішні межі предмета, спосіб існування змісту, діловий, офіційний папір2.

Стосовно правочину, форма - це спосіб існування змісту, діло­вий папір.

«Форма волевиявлення - це форма угоди»3. Це твердження вважалося аксіомним, перекочовуючи із одного видання до іншого, заполонило радянську і пострадянську цивілістичну лі­тературу.

Воно склалося на підставі статті 42 ЦК 1963 р. «Форма право-чинів», у якій йшлося про укладення правочинів усно або в пись­мовій формі (простій чи нотаріальній), про особливу поведінку особи та про мовчання.

При підготовці проекту Цивільного кодексу України до третьо­го читання ця цивілістична аксіома була переглянута: форма і спо­сіб волевиявлення - нетотожні поняття: друге є ширшим за зміс­том. Відповідно було змінено назву статті 205 ЦК: «Форма право­чину. Способи волевиявлення».

У статті 205 ЦК названо чотири способи волевиявлення. З них до «форм» віднесено лише два: усний та письмовий. Отже, для по­дальшого зачислення конклюдентних дій та мовчання до форм правочину не буде уже щонайменшої підстави.

Оскільки форма - це зовнішній вид, варто було б монопо­лізувати вживання цього слова виключно до письмового спо­собу волевиявлення і цим завершити термінологічну інвента­ризацію.

Але і без цього науковий прогрес у трактуванні співвідношення «способу волевиявлення» та «форми правочину» є очевидним.

2 Георг В. Ф. Гегель. Основи філософії права... К.-С. 62.

Новий тлумачний словник української мови: У 4-х томах.- К., 1998.-Т. 4.- С. 693-694.

Цивільне право. Частина перша.- К., 1997.- С. 145.

Зовнішнім проявом внутрішньої волі, тобто волевиявленням, є:

- слова;

- письмовий документ;
_ вчинення певної дії;

- мовчання.

Усніправочини

Правочин вчиняється усно тоді, коли його учасники за допомогою слів віч-на-віч чи за допомогою телефону, магнітофонного запису чи посланця вияв­ляють свою волю.

Усні правочини вчиняються головним чином між фізичними особами та за їх участю.

Усно, за окремими винятками, можуть укладатися, насамперед, правочини, що виконуються в момент їх вчинення. Так, за Кодексом 1963 p., не було жодних обмежень щодо усного укладення договору купівлі-продажу речей особистого вжитку, продуктів харчування, предметів розкоші, якщо він виконувався «в момент укладення».

Якщо договір не виконувався в момент укладення, то, якщо його сума перевищувала 100 карбованців, він мав бути складений письмово. Договір позики на суму до 50 карбованців включно міг бути укладений усно. Усно міг бути укладений договір дарування, якщо вартість дарунка не перевищувала 500 карбованців.

У Цивільному кодексі України межа легальності усної форми окремих договорів пов'язується з відповідною кількістю неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян. Відмова від «прив'язки» до конкретної грошової суми, на цьому наполягали окремі члени Робочої групи, пояснювалася інфляційними процесами, хоча не­оподатковуваний мінімум доходів також може змінитися у разі прийняття відповідного закону.

За статтею 1047 ЦК, договір позики може бути укладений усно, якщо сума позики менша за десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У 2005 р. цей мінімум становив 17 гривень. Якщо він збере­жеться і надалі, то усно може бути укладено договір позики гро­шової суми до 169 грн.

Встановлення такої межі є своєрідною охороною інтересів од­нієї особи від зловживань з боку другої, яка за допомогою лже­свідчень могла б «доказати» передання позичальникові більшої грошової суми. Отже, ця стаття визначає межу ризику у разі лже­свідчень: можна обдурити, але не більше як на 169 грн.

Норма статті 244 ЦК 1963 p., яка допускала укладення договору Дарування усно на суму до 500 карбованців, була нежиттєвою.

360

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


Адже дивно було б спонукати, наприклад, чоловіка, який дарує дружині коштовну річ понад цю суму, вимагати у неї підписати договір дарування.

Усне волевиявлення - це не лише слова, а й жести, якщо учас­ником правочину є німа людина.

Усна форма правочину прискорює цивільний обіг - і у цьому її перевага. Проте має вона і суттєву хибу: у разі спору стороні на­лежить довести сам факт укладення договору та його зміст. Зібра­ти для цього відповідні докази не завжди легко.

Право на вибір форми У частині першій статті 205 ЦК зазначено, що
правочину сторони мають право обирати форму право-

чину, якщо інше не встановлено законом.

Цю норму слід розуміти у тому сенсі, що сторони можуть оформити письмово такий правочин, який за законом може бути укладений усно. А чи можуть вони вчинити усно той правочин, щодо якого за­кон вимагає письмової форми? Можуть, але у цьому разі одна із сторін ризикує: у разі недобросовісності контрагента захистити свої права їй буде дуже важко, а то й неможливо.

Письмова форма правочину

Велику кількість правочинів належить, від­повідно до Цивільного кодексу та інших законів, оформити письмово. Письмово, як цього вимагає стаття 208 ЦК, мають бути вчинені:

  1. усі правочини між юридичними особами, в тому числі і ті,
    що виконуються в момент їх укладення;

  2. правочини між фізичною і юридичною особою, якщо вони
    не виконуються в момент їх укладення;

  3. правочини між фізичними особами між собою на суму, що
    перевищує двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів гро­
    мадян;

  4. інші правочини, визначені законом.

Вчинити правочин письмово - це, радше, побажання, рекомен­дація, а не юридичний обов'язок. Закон лише застерігає. Суть цьо­го застереження полягає у тому, що особа, яка знехтувала поло­женням закону, може не одержати або однозначно не одержить бажаного правового результату.

Особливо яскраво це проявляється щодо договору позики. За­кон надає кредиторові можливість вибору варіанта поведінки: або, подолавши певну незручність, вимагати від боржника розписку, або не вимагати її, сподіваючись на його порядність, одночасно ризикуючи неможливістю примусового стягнення боргу у разі добровільного неповернення його.

В останньому випадку обов'язок повернути позичене не забез­печуватиметься можливістю застосування державного примусу. Тому боржник, розуміючи психологічне вагання кредитора, пови­нен сам запропонувати йому розписку.

Письмова форма - це «матеріально оформлена угода», як запи­сано у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Це -документ. Зміст правочину матеріалізується, оскільки викладений на аркуші паперу власноручно або за допомогою технічних засобів зв'язку, в листах чи телеграмах.

Для договору позики між фізичними особами достатнім є пись­мове підтвердження боржника про одержання грошей на певних умовах, тобто так звана «розписка».

Вимогу про письмову форму договору слід вважати дотрима­ною, якщо на підтвердження договору одна сторона видасть: сві­доцтво, квитанцію, квиток на проїзд тощо.

/77) оби Текст правочину має бути обов'язково під-

писаний тим, хто його вчиняє.

Підпис є складовою частиною змісту тексту правочину. Відсут­ність підпису на тексті правочину (договору) засвідчує відсутність правочину, навіть якщо би текст був власноручно написаний осо­бою, яка з певних причин не підписалася.

Ситуація різко зміниться, якщо той, чий підпис відсутній, фак­тично вчинив дію, яка передбачалася: виконав певну роботу, надав послугу, прийняв річ (товар), здійснив оплату.

У частині 4 статті 207 ЦК визначено порядок підписання тексту правочину у разі неможливості власноручного її підписання сто­роною (сторонами) внаслідок фізичної вади або хвороби. У ній не згадано про неписьменність. Здавалося б, цього сумного явища у нас уже нема і ніколи не буде. На жаль, воно є. Наслідки непись­менності особи, яка вчиняє правочин, визначені в Інструкції Міні­стерства юстиції України «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Технічний прогрес зумовив можливість використання електрон­ного цифрового підпису, що передбачено Законом України від 22 травня 2003 р. «Про електронний цифровий підпис».

За Цивільним кодексом 1963 p., існувало два види письмової форми угод: «проста письмова» і «нотаріальна».

«Проста письмова» - це такий спосіб волевиявлення, за яким зміст волі фіксувався письмово, але без нотаріального посвідчення.

«Нотаріальна форма» - це ніщо інше як аркуш паперу з текстом правочину, посвідчений нотаріусом або іншою посадовою особою,

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


уповноваженою на це законом. «Нотаріальна форма» способом волевиявлення учасників правочину не була. Тому назване вище термінологічне розмежування письмової форми правочинів не ма­ло достатньої аргументації.

Нотаріальне посвідчення правочину нічого нового, у плані спо­собу волевиявлення, не додає. Нотаріус ставить лише свої знаки посвідчення (гербову печатку, штамп, підпис) на тексті документа.

Це посвідчення не надає волі особи якогось особливого зовніш­нього прояву, а лише засвідчує цю волю. Тому термін «нотаріаль­на форма» - архаїзм, якого у Цивільному кодексі України немає.

Наведене є підставою для висновку про існування двох видів письмових правочинів:

- звичайних, тобто тих, що за законом не потребують нота­
ріального посвідчення;

Правочини, які Нотаріальне посвідчення правочину - це

за законом мають специфічний адміністративно-правовий акт,
бути посвідчені вчинення якого делеговано державою спе-

нотаріально ціальним органам та службовим (посадо-

вим) особам. Нотаріальному посвідченню підлягають:

  1. усі договори, які стосуються нерухомого майна (договори
    купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду),
    управління нерухомим майном);

  2. застава нерухомого майна, транспортних засобів, космічних
    об'єктів, товарів в обороті або у переробці;

  3. договір ренти;

  4. договір найму будівлі, іншої капітальної споруди або їх
    окремої чистини строком на рік і більше (стаття 793 ЦК);

  5. договір найму транспортного засобу за участю фізичної осо­
    би (стаття 799 ЦК);

  6. заповіт;

  7. договір дарування валютних цінностей на суму, яка переви­
    щує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів гро­
    мадян1;




  1. доручення на вчинення правочину, що підлягає нотаріаль­
    ному посвідченню;

  2. спадковий договір.

Законом України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. передбачено нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу (продажу на аукціоні або за конкурсом).

Цивільним Кодексом вперше була введена вимога про нота­ріальне посвідчення договорів між юридичними особами. Завдяки цьому фізичні та юридичні особи поставлені в однакове правове становище.

Невдоволення викликала норма статті 793 ЦК про нотаріальне посвідчення усіх договорів оренди капітальних будівель, навіть якщо наймодавцем є орган державної виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Однак, попри певні незручності, ця но­вела дає відчутний виграш, адже нотаріус, посвідчуючи договір, перевіряє його законність, зокрема відсутність прав на цей же об'єкт у іншого наймача.

На вимогу фізичної або юридичної особи нотаріально може бу­ти посвідчений будь-який правочин з її участю.

Особи, уповноважені Відповідно до Закону України «Про но-
на нотаріальне таріат» 1993 p., вчинення нотаріальних

посвідчення правочинів ДІЙ в Україні покладається на нотаріусів,

які працюють у державних нотаріальних

конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні но­таріуси).

Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

У період становлення приватного нотаріату приватним нота­ріусам було заборонено посвідчувати договори довічного утри­мання.

Таке звуження компетенції приватних нотаріусів слід вважати випадковим. У ньому не було логіки, адже приватний нотаріус мав право посвідчити не менш важливі договори, такі, як, наприклад, купівля-продаж будинку.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальне посвід-


Нотаріальному посвідченню за статтею 244 ЦК 1963 р. підлягав до­говір дарування на суму понад 500 крб., а валютних цінностей - на суму понад 50 крб. Під дію цієї норми підпадав, зокрема, договір дарування автомобіля, оскільки його вартість перевищувала цю суму.

Доречно нагадати, що станом на 1 січня 2004 р. радянська валюта на Українську валюту - гривню у Цивільному кодексі замінена не була, що робило неможливим застосування статті 244 та інших статей, у яких містилися умови щодо певної суми карбованців.

Українське цивільне право

Розд'т V. Рух цивільних відносин. Правочини


чення доручень та заповіту може вчинятися уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад.

Відповідно до Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України 2 квітня 1994 p., консульська установа України за кордоном має право посвідчувати заповіти, доручення, договори, крім договорів про відчуження та заставу нерухомого майна, що є в Україні.

У статті 245 ЦК перечислені посадові особи, які мають пра­во посвідчувати довіреності військовослужбовців та членів їх­ніх сімей, а також осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі.

А у статті 1252 ЦК перечислені посадові (службові) особи, які мають право посвідчувати заповіти. До них, зокрема, належать го­ловний та черговий лікар стаціонарного закладу охорони здоров'я, начальник місця позбавлення волі, капітан морського судна, що ходить під прапором України.

Відповідно до частини 3 статті 245 ЦК та частини 6 статті 1252 ЦК, довіреність та заповіт особи, яку утримують у слідчому ізоля­торі, можуть бути посвідчені начальником цього місця позбавлен­ня волі.

Ця новела викликала несподівану реакцію: нотаріусів подекуди перестали допускати у слідчі ізолятори. Чи це правильно? Одно­значно,- ні. Наділення окремих посадових (службових) осіб пов­новаженням посвідчувати правочини не може позбавити особу права на послуги нотаріуса.

Правочини, що посвідчені посадовими особами, визначеними у законі, мають таку ж правову силу, що і правочини, які посвідчені нотаріусами.

Нотаріальне посвідчення правочину посилює довіру до нього, забезпечує високий ступінь його достовірності, створює потужний арсенал захисту від тих, хто забажає його оспорити.

Не можна заперечувати значення нотаріуса як порадника, кон­сультанта. Даючи пораду сторонам у формулюванні змісту дого­вору, нотаріус стає співтворцем «права для двох».

Правила нотаріального Нотаріальне посвідчення правочинів може
посвідчення здійснюватися на всій території України,

незалежно від місця проживання особи,

яка його вчиняє. Посвідчення договорів про відчуження та заставу нерухомого майна проводиться за місцем його знаходження.

Нотаріус не має права посвідчити правочин на своє ім'я і від свого імені, на ім'я та від імені свого чоловіка, дружини, його та

своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім'я чи від імені працівників даної нотаріальної контори.

Це ж стосується й інших посадових осіб, які посвідчують пра­вочини. Посадова особа виконкому не може, крім цього, посвідчи­ти правочин на ім'я виконкому.

Нехтування цими заборонами породжує недійсність правочину.

Правочин, що посвідчується, має бути підписаний у присутнос­ті нотаріуса або іншої посадової особи, яка його посвідчує. Якщо він уже підписаний, особа має підтвердити, що це саме її підпис.

Нотаріус посвідчує правочин після внесення відповідної плати та надання необхідних документів.

Відомості щодо правочинів, які були посвідчені, становлять таємницю.

Довідки про посвідчення правочинів можуть бути видані лише тим особам, які їх вчинили, а також тим, на користь яких вони вчинені. Довідки про заповіти можуть бути видані лише після смерті заповідача.

Згідно із статтею 1255 ЦК, нотаріус, інша посадова (службова) особа, яка посвідчила заповіт, не має права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування та зміни. Обов'язок же мовчати після відкриття спадщини випливає із статті 301 ЦК, якою закріплено право на особисте життя та його таємницю.

З нотаріальним посвідченням правочину пов'язане виконання важливих контрольних функцій.

Особа, яка посвідчує правочин, ідентифікує осіб, які звернулися за посвідченням правочину, перевіряє повноваження представника. Одночасно вона пересвідчується у здатності цих осіб розуміти зна­чення своїх дій та керувати ними. Якщо стосовно цього виникли сумніви, нотаріус має відкласти посвідчення правочину до з'ясу­вання відповідних обставин або навіть відмовити у його посвідченні.

Ідентифікація особи проводиться за паспортом, іншим докумен­том. Нотаріус чи інша посадова особи мають зіставити обличчя особи, яка ініціює посвідчення правочину, з обличчям на фотогра­фії в документі.

А як ідентифікувати 14-річного?



З нотаріальної практики відомий випадок, коли за посвід­ченням договору купівлі-продажу будинку, належного дити­ні, з'явилися батьки та 15-річний підліток. Нотаріуса насто­рожила абсолютна несхожість його з матір'ю та батьком. З'ясувалося, шо це сусідський хлопець, а син відпочиває у санаторії.

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


Надання особі, якій виповнилося 14 років, прав у сфері цивіль­них, сімейних, процесуальних відносин зумовлює необхідність паспортизації дітей не з 16-ти, а з 14-ти років.

Нотаріус або інша посадова особа перевіряє усвідомлення особами правових наслідків правочину, який вони вчиняють, та дійсну волю до їх настання. Вони зобов'язані попередити особу про наслідки правочину, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їй на шкоду. Особі, яка посвідчує правочин, належить перевірити відповідність змісту правочину вимогам закону. Не може бути посвідчений право­чин, який суперечить вимогам закону, моральним засадам суспільства. Особливої пильності вимагає від нотаріуса дотримання вимоги частини 6 статті 203 ЦК. Застереження щодо відповідності право­чину, який мають намір вчинити батьки (усиновлювачі), інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, появилася у Кодексі невипадково. Преса повідомляла про численні випадки нехтування інтересами таких дітей (обмін житла більшого розміру на житло меншого розміру, продаж квартири).

Відмова нотаріуса у посвідченні правочину через суперечність його правам та інтересам дитини не може, у разі наступного задо­волення судом скарги на таку відмову, бути підставою для цивіль­ної відповідальності нотаріуса.

Суперечність правочину інтересам дитини - оцінювана катего­рія. Це означає, що відмова у посвідченні правочину заснована на власній оцінці ситуації, яка склалася, навіть якщо суд зайняв зго­дом іншу позицію, не може вважатися актом незаконним. Спроба дати цьому інше юридичне трактування може надовго відбити у нотаріусів, щонайменше, бажання думати, вникати у суть відносин осіб, які до нього звернулися.

Нотаріальне посвідчення правочину засвідчує законність його зміс­ту, що, однак, не виключає можливості судового спору щодо цього. Якщо посвідчується правочин за участю з юридичною особою, має бути перевірено, чи не суперечить правочин статутові юридичної особи. Нотаріальне посвідчення правочину засвідчує час та місце його вчинення.

Право на оскарження дій та бездіяльності нотаріуса

Зволікання або відмова у нотаріально­му посвідченні правочину можуть бути оскаржені до суду. У разі обгрунтованості скарги суд ухвалює постанову, якою нота­ріус зобов'язується до такого посвідчення.

Якщо безпідставною відмовою у посвідченні правочину особі завдані збитки, вони можуть бути стягнуті з нотаріуса (нотаріаль­ної контори) відповідно до статті 56 Конституції України.

368

Спірні питання, що виникли в судовій практиці при роз­гляді скарг на дії нотаріусів, проаналізовані Пленумом Вер­ховного Суду України у Постанові від 31 січня 1992 р. «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні».

гг . Цивільна відповідальність приватного нота-

Цившьна . Г .. . г ..

відповідальність Р'Уса аб° Державної нотаріальної контори на-
. стає за шкоду, заподіяну особі внаслідок не-

н0 законних дій або недбалості нотаріуса.

Незаконними діями є, зокрема, посвідчення заповіту після смерті заповідача; посвідчення договору купівлі-продажу будинку без згоди дружини, чоловіка; посвідчення договору застави квартири, співвласниками якої є неповнолітні діти, без дозволу органу опіки та піклування; посвідчення договору у відсутності відчужувача; посвідчення довіреності у відсутності довірителя.

Відповідальність може настати і за незаконну бездіяльність у разі, наприклад, безпідставної відмови у посвідченні заповіту чи іншого правочину.

Прикладами недбалості нотаріуса можуть бути ситуації, коли нотаріус не зіставив особу, яка прибула для вчинення нотаріальної дії, з фотографією на документі; посвідчив договір за участю представника, строк повноважень якого закінчився; взяв до уваги документи з підчистками; посвідчив заповіт недієздатної особи або не включив посвідченого правочину до реєстру нотаріальних дій тощо.

За статтею 27 Закону України «Про нотаріат», приватний нота­ріус відповідає за заподіяну шкоду у повному обсязі. Тобто, він зобов'язується відшкодувати різні види матеріальної шкоди, які є прямими наслідками протиправної поведінки нотаріуса.

Для забезпечення відшкодування шкоди приватний нотаріус зобов'язаний укласти договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу у розмірі стократної мінімальної заробітної плати.

Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує цю суму, приватний нотаріус (чомусь досі приватні нотаріуси не мають статусу юри­дичної особи) зобов'язані зробити відповідну доплату за рахунок свого майна.

За статтею 21 Закону України «Про нотаріат», шкода, заподіяна Державним нотаріусом, «відшкодовується в порядку, передбаче­ному законодавством України».

На момент набрання чинності цим Законом (1 січня 1994 р.) і до

369


Момент укладення

правочину,

що підлягає

нотаріальному

посвідченню
Українське цивільне право

прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.) питання від­повідальності державних нотаріальних контор було проблема­тичним. Деякі вважали, що така відповідальність засновується на загальних засадах статті 440 ЦК 1963 р. Інші - що така відпові­дальність має визначатися статтею 442 цього Кодексу, оскільки йдеться про заподіяння шкоди службовими особами в галузі адмі­ністративного управління. Треті - що відповідальність держав­них нотаріальних контор «заморожена» до прийняття спеціального закону.

Стаття 56 Конституції України надала право кожному «на від­шкодування за рахунок держави чи органів місцевого самовряду-ї вання матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними! рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади..., їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно­важень».

Державний нотаріус - службова особа, а державна нотаріальна контора, оскільки вона входить в систему органів Міністерства юстиції України, є органом державної виконавчої влади. Отже, проблема вирішена.

Цивільна відповідальність державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів є однаковою за підставами та за обсягом. Приватний нотаріус як фізична особа відповідає усім своїм майном.

Приватні нотаріуси, державні нотаріальні контори, які відшко­дували заподіяну матеріальну і моральну шкоду, мають право ре­гресу до конкретної особи, з вини якої ця шкода виникла, але з врахуванням вимог трудового законодавства.

Документарне Наказом Міністерства юстиції України

забезпечення в'д 2 січня 1998 р. запроваджено спеці-

нотаріального процесу ь"' бланки нотаріальних документів но­вого зразка.

Відповідно до Положення про постачання, зберігання, облік та звітність витрачання бланків нотаріальних документів', ці бланки є «необхідною складовою документарного забезпечення нотаріального процесу». Тому договори відчуження нерухо­мого майна, транспортних засобів, інші договори, які посвідчу-ються нотаріусом, а також доручення мають викладатися на цих бланках. Ці договори не можуть викладатися на звичайних арку­шах паперу.

Див.: Законодавство України про нотаріат.- К., 1998.- С. 275.

370

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Якщо закон вимагає нотаріального посві­дчення правочину або його вимагають сторони, правочин вважається вчиненим з моменту завершення процедури нотаріа­льного посвідчення, видачі відповідних документів, внесення інформації про від­повідну нотаріальну дію до реєстру нотаріальних дій.

Судовій практиці відомі спори про визнання недійсним запо­віту у зв'язку із невнесенням його до такого реєстру. Суди визна­вали такі заповіти недійсними, хоча така практика була небез­спірною.

Згідно зі статтею 227 ЦК 1963 p., державна реєстрація стосу­валася лише договорів купівлі-продажу будинку (квартири). Оскільки до договорів міни та дарування застосовувалися норми цього Кодексу, які регулювали купівлю-продаж, державній ре­єстрації підлягали і договори міни та дарування житлових будин­ків (квартир).

Перехід права власності за такими договорами пов'язувався з моментом їх нотаріального посвідчення, а не з державною реєстра­цією, тому така реєстрація не була стадією їх укладення.

Оскільки за ухилення від державної реєстрації не було встанов­лено жодних небажаних правових наслідків, велика кількість та­ких договорів не вносилася до державного реєстру.

Непоодинокими були випадки, коли договір купівлі будинку, укладений багато років тому, реєструвався лише у зв'язку із смер­тю покупця.

У статті 210 ЦК України змінено правове значення державної реєстрації. Вона стала конститутивним (обов'язковим) елементом процедури укладення багатьох договорів і водночас моментом пе­реходу права власності до набувача. Отже, для того, щоб, напри­клад, договір купівлі-продажу житлового будинку був укладеним і щоб право власності перейшло до набувача, потрібен «ланцюжок» юридично значимих дій:

  1. досягнення сторонами домовленості щодо усіх істотних умов
    договору та його підписання;

  2. нотаріальне посвідчення договору;

  3. державна реєстрація договору.

Таке нововведення є дуже істотним. За його допомогою буде забезпечено прозорість «переміщення» права власності та інших речових прав на нерухомість.

Нотаріуси є реєстраторами, які за договором з адміністрато-

Українське цивільне право

ром Реєстру проводять державну реєстрацію, шляхом внесення відповідної інформації до Реєстру. Особи, які уклали договір, одночасно з текстом договору одержують витяг з Реєстру. Отже, процедура реєстрації договорів щодо нерухомості є максималь­но швидкою і простою.

Інші способи окремих випадках способом волевиявлення

волевиявлення може бути певна дія. З римського цивільного

права дійшла до нас назва таких дій - конк-людентні1 (acta concludentia) дії.

Прикладів таких конклюдентних дій чимало: купівля певної ре­чі за допомогою спеціальних автоматів; користування предметом оренди після закінчення строку договору, що засвідчує волю наймача на подовження правовідносин; виїзд члена сім'ї наймача з житлового приміщення на інше постійне місце проживання, з чим пов'язується втрата ним права на житло.

Такою дією є і викидання речі на смітник, що засвідчує волю особи до припинення її права власності.

Відповідні правові наслідки породжує лише та дія, яка ви­значена законом або договором. Вчинення іншої дії не має правового значення.

Мовчання Мовчання, за загальним правилом, юридич-

ного значення не має і не є виявом волі осо­би. Тому мовчання - це знак незгоди. І лише у випадках, які пе­редбачені законом або договором, мовчання може засвідчити волю особи до виникнення, зміни чи припинення прав та обо­в'язків.

Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК, спадкоємець, який по­стійно проживав разом із спадкодавцем на час його смерті (від­криття спадщини), вважається таким, що прийняв спадщину, якщо не заявив про відмову від неї. Отже, мовчання такого спадкоємця означатиме його згоду прийняти спадщину.

Якщо наймач продовжує користування річчю після закінчення строку дії договору, а з боку наймодавця не висловлено запере­чень, його мовчанка означатиме згоду на продовження дії догово­ру (стаття 764 ЦК).

Лат. conclude - даю зрозуміти.

372

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

§ 3. Класифікація правочинів, вчинених з відступом від вимог закону

Правочини, які вчинені з відступом від вимог закону, можна поділити на дві групи.

Перша - це правочини, які порушують правові заборони, тому вони можуть бути названі протиправними.

Друга — це правочини, учасники яких знехтували певними пере­шкодами, рекомендаційними нормами закону. Вони не є результатом невиконання юридичного обов'язку, атому і не є протиправними.

Професором В. П. Шахматовим було введено у юридичну лек­сику поняття «модель протиправного правочину», яке заслуговує на його подальше використання.

Моделлю протиправного правочину В. П. Шахматов називав сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, яка, виражаючи невідповідність конкретного правочину вимогам закону, обумов­лює настання суспільно шкідливих наслідків і, в результаті, засто­сування визначених законом мір державного примусу1.

Загальна модель У статті 48 ДК 1963 Р- бУЛ0 сформульо-

недійсного правочину ван0 загальне правило: «недійсною є уго­да, яка не відповідає вимогам закону».

Під сферу її дії підпадала кожна угода, у якій були порушені вимо­ги закону. Але, насамперед, вона застосовувалася до правочинів, у яких незаконним був зміст.

У Цивільному кодексі України аналогічної статті немає, проте загальна модель недійсного правочину може бути сконструйована на підставі частини 1 статті 203 ЦК: недійсним є такий правочин, який суперечить вимогам Цивільного кодексу, інших актів цивіль­ного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Хоча у статті 48 ЦК 1963 р. було записано: «недійсною є уго­да», однак, незважаючи на слово «є», угода, для її недійсності, ма­ла в абсолютній більшості випадків бути визнана такою судом.

., У статті 215 ЦК теорія абсолютної недійс-

солютна H0CTj Правового акта здобула повне зако-

недшсшсть правочину нодавче закріплення.

У російськомовній літературі абсолютно недійсні правочини

були названі «ничтожньїми сделками». Професор О. Огоновський

називав їх «неважними».

За наполяганням окремих членів Робочої групи, до Цивільного

Шахматов В. П. Проблеми защитьі субьективньїх гражданских прав при признаний сделок недействительньши.-Красноярск, 1981.-С. 10.

373

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

кодексу України було включено термін «нікчемний правочин», який викликав подив серед окремих науковців. Але, якщо у Тараса Шевченка читаємо: «вірші нікчемні віршувать», то, певно, можна смілило говорити і про нікчемний договір.

Як записано у частині 2 статті 215 ЦК, нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

У Цивільному кодексі України правочинів, оголошених нікчем­ними, чимало. Ними є, зокрема, ті:

  1. щодо яких не дотримана вимога про нотаріальне посвідчення
    (стаття 220);

  2. що вчинені без згоди органу опіки та піклування (стаття 224);

  3. що вчинені недієздатною особою (стаття 226);

4) що порушують публічний порядок (стаття 228).

Недотримання письмової форми породжує нікчемність догово­ру дарування майнового права та договору дарування з обов'язком передати дарунок в майбутньому (стаття 719 ЦЮ, договору стра­хування (стаття 981 ЦК).

В окремих випадках нікчемними оголошені частини правочину. За статтею 739 ЦК, нікчемною є умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти. Нікчемною є умова договору доручення, за якою сторони не мають права відмовитися від договору (стаття 1008 ЦК).

Згідно зі статтею 1157 ЦК, нікчемною є та умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учасникові річ, що бу­ла подана на конкурс.

Нікчемним оголошено заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення (стаття 1257 ЦК).

Стаття 215 ЦК викликала спершу широке несприйняття з боку практичних працівників, що, очевидно, було наслідком недостат­ності теоретичних знань, а також відсутності теоретичного аналізу практики застосування окремих норм Цивільного кодексу УРСР, зокрема статті 535.

Судова і нотаріальна практика твердо стояла на позиції нікчем­ності тієї частини заповіту, в якій обійдено право окремих категорій спадкоємців (дітей, непрацездатних дружини, батьків) на обо­в'язкову частку у спадщині. Якщо у заповіті не було зазначено про право, наприклад, непрацездатної дружини на обов'язкову частку у спадщині, нотаріуси при виданні свідоцтва про право на спадщину самі робили відповідне коригування, без рішення суду про визнання заповіту частково недійсним. Отже, нотаріус сам ніби «підправляв» заповіт, не беручи до уваги ту його частину, яка явно розходилася із 374

законом. Така нотаріальна практика - яскраве підтвердження розу­міння суті нікчемності правочину чи його частини.

За частиною 3 статті 1235 ЦК, заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Хоча у цій нормі немає вказівки на нікчемність части­ни заповіту, у якій знехтувано право на обов'язку частку, її нікче­мність не може викликати сумніву.

Нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення1. До­даткового визнання його недійсності за рішенням суду Цивільний кодекс не вимагає2.

Слід при цьому звернути увагу на умовність терміна «право­чин», оскільки те, що незаконне, не може вважатися правочином. Але для зручності і за відсутності кращого, і надалі мусимо вико­ристовувати його, одночасно розуміючи наявність «термінологіч­ної алхімії».

За певних умов нікчемний правочин може бути легалізований судом.

Оспорювані правочини ДРУ У правочинів становлять ті, на які

поширюється презумпція правомірності.

Це значить, що ніхто не має права заявляти про їх незаконність. Серед цих правочинів абсолютну більшість становлять ті, які на­справді повністю відповідають вимогам закону, моральним заса­дам суспільства. Проте за презумпцією правомірності може хова­тися і незаконний правочин, у якому відповідні порушення не про­являються ззовні, а є невидимими. Ці порушення стануть явними лише у разі їх підтвердження рішенням суду.

Ця група правочинів названа оспорюваними, тобто такими, що можуть бути предметом спору. Професор О. Огоновський називав їх «оспоримими».

Заінтересована особа має право пред'явити до суду позов про визнання правочину повністю або у певній частині недійсним. Са­ме таким має бути тлумачення частини 3 статті 215 ЦК. Запере­чення правочину (усне чи письмове) без звернення до суду з позо­вом правового значення не має.

У літературі окремі автори використовують словосполучення

1 Спасибо-Фатєєва І. В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник Господарського судочинства. 2004. № 2- С. 179.

" Із змісту статті 207 Господарського кодексу випливає принципово інший висновок: «господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держа­ви і суспільства, або укладено всупереч господарській компетенції, «може бути визнано судом недійсним повністю або в частині».

375

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини





«заперечний правочин»', однак воно не відображає суті поняття. Адже можна заперечувати правочин, обурюючись поведінкою продавця, який продав неякісну річ, але так і не звернутися з відповідним позо­вом до суду. Отже, заперечення правочину не означає його оспорення. Оспореними можуть бути, зокрема, правочини, вчинені під впли­вом помилки, обману, насильства, внаслідок дії важкої обставини.

  • oldrussian.ru/fourth-grade-latin-this-guide-is-distributed-free-by-veritas-press-inc-veritas-press-is-a-source-to-purchase.html
  • oldrussian.ru/panorama-della-letteratura-catalana-lex-broch-isidor-cnsul-vicen-llorcaprima-edizione-italiana-maggio-2002.html
  • oldrussian.ru/tema-11-gnoseologya-osnovnij-zmst-navchalno-metodichnij-kompleks-dlya-samostjno-roboti-studentv.html
  • oldrussian.ru/messerschmitt-bolkow-blohmaerospatiale-pah-2-tiger-messershmitt-belkov-blomaerospasyal-pah-2-tigr-enciklopediya-sovremennoj-voennoj-aviacii-1945-2002-ch-2-vertoleti.html
  • oldrussian.ru/newsletter-no-1-october-1990-announcement-of-organization-statement-of-purpose-who-was-w-w-cobbett-introduces-advisory-council-defines-non-standard-cha.html
  • oldrussian.ru/by-john-boynton-priestley.html
  • oldrussian.ru/isiah-leggett-county-executive-ambulance-fire-police.html
  • oldrussian.ru/otrazhenie-antichnih-mifov-v-sovremennosti-sravnitelnoe-bogoslovie-kniga-2-chast-3.html
  • oldrussian.ru/nancy-crockett-papers-1752-1999.html
  • oldrussian.ru/osnovnie-principi-lecheniya-ostrih-kishechnih-infekcij-ostrie-kishechnie-infekcii-kak-s-nimi-borotsya.html
  • oldrussian.ru/additional-information-filire-2007-08.html
  • oldrussian.ru/52-suspect-hamza-demr-summary-of-indictment-no-2-brought-against-ergenekon-armed-terrorist-network.html
  • oldrussian.ru/family-bonus-locations.html
  • oldrussian.ru/nterpol-v-ukran-kodeks-sluzhbovo-etiki-ofcera-nterpolu-25.html
  • oldrussian.ru/fevral-1628-zvezdi-i-sudbi-goroskop-na-kazhdij-den-2010-god-vodolej.html
  • oldrussian.ru/glava-9-disciplini-obrabotki-ocheredej-dlya-upravleniya-propusknoj-sposobnostyu-linux-advanced-routing-traffic-control-howto.html
  • oldrussian.ru/bioethanol-production-from-wheat-straw.html
  • oldrussian.ru/stitz-florida-home-disney-area.html
  • oldrussian.ru/shlaka-2-gde-bilo-bezmolvie-gde-sluh-chtobi-oshutit-ego-net-ne-bilo-ni-bezmolviya-ni-zvuka-kommentarii-k-tajnoj-doktrine.html
  • oldrussian.ru/instituto-de-microelectrnica-de-madrid-imm-csic-isaac-newton-8-28760-tres-cantos-madrid-spain.html